Розділ 26

Два дні Яна не переходила. Працювала з дому, їздила на коротку нараду до студії й виконувала правила Олесі: жодного зовнішнього листа без другого перегляду. Данило надсилав їй один запис із «Міста вголос» на день, але не питав, що вона відчула.

Вісімнадцятого жовтня Яна приїхала на обстеження, які призначала їй лікарка. У діагностичному центрі затримали графік через несправний ліфт, тому пацієнтів на каталках возили іншим крилом. Данило чекав у коридорі з ноутбуком, монтував інтерв’ю й раз на пів години ходив до автомата по воду.

Обстеження не показали жодних відхилень. Яна сфотографувала документи й поклала оригінали до окремої теки.

— Це добре? — запитав Данило.

— Це означає, що перевірку треба довести до кінця, але пояснення поки немає.

Вони пообідали в їдальні центру. Данило говорив про дедлайн, Яна перевіряла календар обох ліній. У Лінії Б на цей день Сергій мав їхати до лабораторії за результатами бетону. Місцева Яна планувала працювати в студії й увечері зустрітися з Оленою Аркадіївною. Записи з’являлися в її пам’яті як знання, хоча зеленого зошита тут не було.

Після обіду Данило поїхав на запис. Яна повернулася додому, відповіла Олесі й прилягла лише на двадцять хвилин. Будильник не встиг задзвонити.

У Лінії Б за вікном уже стемніло. Вона лежала у спальні, одягнена, поверх покривала. Зелений зошит був розгорнутий на тумбі, але перш ніж прочитати, Яна почула голос Сергія з кухні.

Він сидів за столом без світла. Працювала тільки лампа над плитою. Перед ним стояла чашка з недопитим чаєм, обручку він крутив великим пальцем.

— Ти давно тут? — запитала Яна.

— Прийшов о сьомій. Ти спала.

— Яка Яна лягла?

— Моя. Якщо це слово ще щось означає.

На столі лежала фотографія, відкрита на його телефоні. Ірина надіслала її кілька років тому після сімейної зустрічі: Яна в темно-синьому пальті стояла біля каналу, Сергій спирався на тростину.

— Мені наснився похорон, — сказав він.

— Твій?

— Я не бачив труни зсередини, якщо ти про це. Стояв біля автобуса й дивився на тебе. На лівому рукаві пальта не було ґудзика. Ірина заколола манжет чорною шпилькою, щоб він не звисав.

Яна сіла навпроти.

На похороні вона була в іншому темно-синьому пальті, старому, яке не шкода було забруднити біля могили. Ґудзик справді відірвався, коли Яна виходила з автобуса. Ірина знайшла у своїй сумці англійську шпильку з чорною голівкою. На жодній із трьох фотографій рукав не було видно.

— Хто тобі це розповів?

— Ніхто. Я прокинувся сьогодні в офісі після десяти хвилин сну й знав, що шпилька колола тебе в зап’ясток. Ще пам’ятав вінок від бюро. На стрічці надрукували неправильне по батькові, батько повернув її текстом до квітів.

Цього не було в повідомленнях чи сімейних фотографіях. Яна сама помітила помилку, коли вінок уже занесли до зали, й попросила батька Сергія не влаштовувати сварку.

— Ти пам’ятаєш це як спостерігач? — запитала вона.

— Пам’ятаю твоє зап’ясток так, ніби воно моє. І запах лілій у теплому автобусі.

Сергій узяв телефон, але не закрив фотографію.

— Я сьогодні подзвонив Олені Савчук. Хотів попросити, щоб вона не проводила нічого без мого відома.

— І що вона відповіла?

— Що моєї згоди не потрібно.

— Правильно відповіла.

Він кивнув. На столі лежала його обручка, яку Сергій зняв, поки розповідав. За вікном увімкнулося світло в сусідньому під’їзді, й у шибці на мить з’явилося відбиття порожнього стільця між ними.