Розділ 25

У домашній студії Данила було надто тепло. Комп’ютер працював увесь день, а вікно він не відчиняв через шум із проспекту. Яна сіла на диван, де ночувала після першого повернення до Лінії А, й поставила блокнот на коліна.

Данило знайшов архів «Міста вголос». Папки містили дати, адреси й прізвища учасників. У теці першого дня лежали тридцять сім коротких файлів: трамвай на повороті, розмова продавців, скрип дверей, чайник, ложка, кроки в переході.

— Ось кав’ярня, — сказав він.

На записі хтось просив рахунок, кавомолка перекривала голоси, ложечка двічі вдарилася об край жовтої чашки. Потім Яна трирічної давності сказала: «Залиш цей шматок, у ньому чути вулицю». Данило відповів, що вулицю там чути гірше за холодильник.

Яна впізнала власний голос. Розмови не пам’ятала.

— Ми сперечалися двадцять хвилин, — сказав Данило. — Ти мала йти до Ірини, але замовила ще чай. Потім сказала, що не любиш звукорежисерів, які закохані у власні мікрофони.

— А ти?

— Запитав, чи продюсерки завжди так затримують людей, коли не хочуть іти.

Він відкрив наступний файл. У ньому вони вже говорили тихіше. Яна розповідала про квартиру, де після смерті Сергія переставила стіл до вікна, бо не могла сидіти на його місці. Данило не давав порад. Лише запитав, чи можна залишити в монтажі звук трамвая, який проходив під час її слів.

— Ти знала мене дві години, — сказав він. — Я тоді подумав, що ти більше ніколи не погодишся зі мною працювати.

У пам’яті з’явився смак холодного чаю й незручність від того, що вона сказала забагато. Данило знімав крихти слойки з рукава, не дивлячись їй в обличчя. Коли Яна нарешті встала, він не попросив номера, бо той уже був у робочому чаті.

Спогад повернувся не повністю. Він складався з голосу, жовтої чашки й мокрого рукава її пальта. Проте всередині знову було зрозуміло, чому вона лишилася.

— Я пам’ятаю, як ти не дивився на мене після розмови про Сергія, — сказала Яна.

— Боявся, що ти подумаєш, ніби я використовую це, щоб зблизитися.

Данило закрив програму. На екрані лишився список файлів.

— Якщо я даватиму тобі записи щодня, це втримує тебе тут?

— Можливо. Але Олена сказала не використовувати близькість як примусовий якір.

— Я не примушую.

— Поки що.

Він відійшов до вікна й відчинив кватирку. З проспекту долинув гул машин.

— У тій лінії в мене є Ліза, — сказав Данило. — Ти розповідала.

— Так.

— Вона живе зі мною?

— Не знаю. Вона думала, що я щось від неї приховую.

— Я не хочу знати подробиць. І водночас думаю про неї щоразу, коли ти зникаєш. Про чоловіка з моїм голосом, який повертається до іншої жінки й не знає, що тут я чекаю на тебе.

Яна відклала блокнот.

— Сергій теж чекає не мене. Його дружина пише мені в зошиті, щоб я не забрала її життя.

— А ти можеш?

— Якщо залишу шов відкритим, можу перестати розуміти різницю.

Данило сів поруч, залишивши між ними місце.

— Можна тебе поцілувати?

Яна погодилася. Поцілунок складався зі знайомих дрібних рухів: Данило спершу торкнувся її щоки, потім зупинився, чекаючи, чи вона не відсунеться. Він нічого не питав і не намагався перевірити, що вона пам’ятає.

Вона залишилася на ніч. Перед сном каблучку не надягла й поклала блокнот на підлогу біля дивана. Данило ліг у спальні, бо Яна попросила не змішувати перевірку пам’яті зі спільним ліжком.

Уранці прокинулася в Голосієві. Папка з записами лишалася відкритою на комп’ютері, у чаті Данило питав із кухні, хто прокинувся.

Яна написала від руки:

Лінія А. Перша кава — жовта чашка, холодний чай, слойка, мокрий рукав. Я лишилася, бо Данило не намагався зробити Сергієву смерть зручним входом у моє життя.

Каву, мокрий рукав і жовту чашку вона могла знову забути. Яна підкреслила останнє речення й залишила блокнот розгорнутим, щоб побачити його одразу після наступного пробудження.