Розділ 22

Ірина мала повернутися на роботу, але на виході з будинку зателефонувала Лариса Михайлівна. У неї знову не працював застосунок банку, а майстер із керівної компанії обіцяв перевірити батареї після другої.

— Я заїду, — сказала Яна.

— Ти вчора вже все налаштувала.

— Учора це робила інша пам’ять.

Мати замовкла, тоді попросила купити дорогою хліб.

Ірина поїхала на Петрівку, а Яна сіла в автобус до Русанівки. Через ремонт біля мосту транспорт звернув на бічну вулицю, якою вона не їздила в Лінії А. За вікном тягнулися склади, шиномонтажі й новий житловий комплекс на місці старого ринку. Вона знала, де автобус повернеться до набережної, хоча не пам’ятала жодної попередньої поїздки цим маршрутом.

У під’їзді матері було тепло. Кабель уздовж плінтуса давно сховали в короб, а на дверях висіло оголошення про перевірку лічильників. Майстер уже стояв у квартирі й спускав повітря з батареї. Лариса Михайлівна сперечалася, що в дальній кімнаті вона все одно холодніша.

— Ваша донька вчора казала те саме, — відповів майстер.

Він упізнав Яну, попросив потримати миску й показав, де закис клапан. Місцева Яна була тут учора, торкалася тієї самої батареї й записувала номер заявки. Фокусна пам’ять прийшла в готовий наслідок її турботи.

Після відходу майстра мати поставила на стіл суп і відкрила банківський застосунок. Пароль, який місцева Яна змінила напередодні, лежав у заклеєному конверті біля роутера. Яна знала нові цифри до того, як розірвала край.

— Ти знову та, що пам’ятає похорон? — запитала Лариса Михайлівна.

— Пам’ятаю і похорон, і реабілітацію.

— Так не буває.

— Ірина вже пам’ятала обидва варіанти на кілька секунд.

Мати не хотіла повертатися до цієї розмови. Вона прибрала зі столу телефон і заходилася різати хліб над раковиною, хоча крихти сипалися на підлогу.

— Сергій живий, — сказала вона. — Я вчора з ним говорила. Він питав про неділю.

— У цьому житті живий.

— Це життя справжнє. Іншого не існує.

Яна відкрила нижню шафу. Там стояла коробка з ременями для ортеза, запасним гумовим наконечником тростини й складеною квитанцією за оренду ходунків. Мати зберігала речі, які вже не були потрібні, так само вперто, як у Лінії А зберігала старий телефон Яни.

— Навіщо це досі тут?

— Ти просила не викидати до наступної операції. Потім ми забули.

Гумовий наконечник у Яниній руці повернув повний літній день. Вони вийшли з Сергієм на набережну після дощу. Він сердився, що мати йде за ними на відстані двадцяти кроків, наче охорона. Яна несла тростину горизонтально, щоб не подати її завчасно. На дев’ятому кроці Сергій торкнувся її плеча, вони почали рахувати спочатку й посварилися через те, чи вважається дотик опорою. Удома Лариса Михайлівна поставила на стіл сирники, а Сергій відмовився їсти, бо всі дивилися, як він сідає.

Яна знала, що ввечері вони помирилися у ванній. Вона сиділа на закритій кришці пральної машини, поки він знімав ортез, і вперше за два місяці вони сміялися без обережності.

Наконечник випав із руки й покотився під стіл.

— Ти це згадала? — запитала мати.

— Усе.

Лариса Михайлівна сіла навпроти. Крихти лишилися на підлозі.

— Може, це й є твоє справжнє життя.

— А фотографії з похорону?

— Я їх не бачила.

— Але я бачила.

— Тоді я не знаю, що від мене треба.

Яна підняла наконечник, витерла об край рушника й повернула до коробки.

— Нічого не треба вирішувати. Просто не кажи, що одна з моїх пам’ятей бреше.

Мати погодилася не одразу. Спершу ввімкнула чайник, зібрала крихти й зачинила шафу. Потім сказала:

— У неділю мали приїхати батьки Сергія. Якщо ти будеш іншою, попередь його. Його мати й так вимірює тобі тиск кожного разу, коли ти бліднеш.

За вікном двоє школярів запускали по каналу маленький пластиковий човен. Один біг уздовж берега, інший кричав, щоб той не наступив у воду. Яна пам’ятала, де Сергій зупинився під час першої прогулянки, і не могла віддати цей спогад жінці, яка нібито прожила його замість неї.