Розділ 19

14 жовтня, Лінія А. Я пам’ятаю Сергія мертвим. Прочитала твою записку й не торкалася каблучок. Була в студії, вечеряла з Данилом. Олена Савчук знайшла аудіо й просить прийти п’ятнадцятого о дванадцятій.

Нижче місцева Яна додала:

Не називай мене місцевою при Данилові. Для нього я та сама жінка, з якою він прожив останні десять місяців. Мені теж дивно, що ти пишеш про мене так, ніби я чергова версія.

Яна перечитала двічі. Ця пам’ять була ближчою до неї, ніж зелений зошит Лінії Б. Місцева Яна знала похорон, Данила, квартиру після смерті й усі роки відновлення. Відмінність між ними виникала лише там, де фокусна пам’ять уже торкнулася другого життя.

У кухні стояла чиста чашка Данила. Він написав о пів на дванадцяту ночі, що доїхав додому, і вранці запитав, хто прокинувся.

Та, що пам’ятає обидві лінії, — відповіла Яна.

Данило зателефонував відразу.

— Ти підеш до неї сама?

— Ти можеш чекати зовні.

— Учора ти сказала, що не хочеш, щоб я був поруч під час розмови.

— Учора це сказала вона.

— Не роби так.

— Як?

— Не відділяй її від себе щоразу, коли рішення мені не подобається. Вона знала, хто я. Пам’ятала наше життя краще, ніж ти зараз.

Яна сіла біля столу. За вікном двірник збирав мокре листя до великих чорних мішків, а біля воріт водій безуспішно намагався розминутися з машиною доставки.

— Ви говорили про заручини? — запитала вона.

— Трохи.

— Вона надягла каблучку?

— Ні. Сказала, що не порушуватиме твою домовленість із Савчук.

— Ви цілувалися?

Данило не відповів одразу.

— Я запитав, чи можна. Вона сказала, що не хоче створювати тобі ще одну причину сумніватися. Я поїхав додому.

Його обережність мала б заспокоїти. Натомість Яна уявила жінку з її обличчям, яка пам’ятала перші місяці з Данилом без жодної домішки лікарняних коридорів Сергія.

— Зустрінемося біля кабінету, — сказала вона. — Об одинадцятій сорок п’ять.

До роботи Яна поїхала раніше. У Лінії А музейні матеріали ще не друкували, а на столі Романа лежали тестові латунні таблички, які в Лінії Б уже відхилили через відблиск. Олеся дала їй перевірити текстові описи, але забрала кошторис.

— У другому житті я вже провела презентацію, — сказала Яна.

— Рада за нашу більш організовану версію, — відповіла Олеся. — Тут підрядник не прислав кріплення.

Роман засміявся з-за монітора й відразу вибачився. Йому треба було до кінця дня підготувати три варіанти заміни, а один дизайнер захворів. Студія не могла чекати, доки Яна зрозуміє власну пам’ять.

Об одинадцятій вона поїхала до Шулявської. Данило вже сидів у коридорі з ноутбуком і навушниками. На сусідньому стільці стояв паперовий пакет із двома булочками.

— Ти снідала? — запитав він.

— Не пам’ятаю.

— Це відповідь про сьогодні чи взагалі?

Яна перевірила телефон. О восьмій сорок вона сфотографувала тарілку з тостом для журналу спостережень.

— Снідала.

Данило прибрав пакет до сумки. Поки чекали, він розповів про монтаж: режисер повернув стару музику, але тепер вимагав зробити тихішою сцену, через яку почав усі правки. Яна ще до кінця речення знала, коли він знизить голос і скаже номер невдалого дубля. У сусідньому кабінеті лежав запис жінки, яка хотіла скасувати це життя, а Данилова технічна буркотня лишалася знайомою до кожної паузи.

Олена Аркадіївна прийшла рівно о дванадцятій із невеликою чорною текою й старим цифровим диктофоном у прозорому пакеті.

— Запис краще слухати без сторонніх, — сказала вона Данилові. — Якщо Яна дозволить, після розмови я відповім на ваші запитання в її присутності.

Данило подивився на Яну.

— Чекатиму тут.

У кабінеті Олена Аркадіївна зачинила двері й поклала теку на стіл. На ній білою наліпкою було написано Янине прізвище, старий номер телефону й дата першої зустрічі.

— Я не редагувала запис, — сказала жінка. — Там сорок сім хвилин. Сьогодні послухаємо тільки фрагменти, які стосуються вашої згоди й другого етапу.

Яна поставила зелений зошит із іншої лінії поруч із текою, хоча не могла пояснити, навіщо принесла його в пам’яті.