Розділ 16

«Статика» займала частину третього поверху колишнього науково-дослідного інституту неподалік Деміївської площі. У вестибюлі ще збереглася мозаїка з бетонними опорами й синіми річками, а над турнікетом висіло нове електронне табло з назвами орендарів: конструкторське бюро, виробник вентиляції, курси комп’ютерного моделювання, архів однієї будівельної компанії.

Сергій приклав перепустку двічі. Турнікет не спрацював, охоронець записав його прізвище в журнал і сказав, що систему оновлюють із понеділка. За ними чекали працівниці їдальні з пластиковими контейнерами, тому Сергій не став сперечатися.

— Ти щодня тут? — запитала Яна в ліфті.

— Три дні на тиждень. Решту працюю вдома або виїжджаю на об’єкти, якщо коліно дозволяє.

Офіс був більшим, ніж Яна уявляла з його розповідей. Уздовж вікон стояли столи з двома моніторами, на стіні висіли плани перекриттів, біля принтера лежали рулони креслень. На дошці маркером написали назви семи об’єктів і дати видачі документації. Під кожною датою хтось домалював ще одну, пізнішу.

Максим зустрів їх біля кухні. Високий, із густою темною бородою, у светрі з витягнутими ліктями. Яна бачила його в Лінії А на похороні. Він стояв поруч із батьком Сергія, тримав чорну парасолю й не знав, куди подіти руки. Тут Максим усміхнувся їй як людині, з якою кілька днів тому сперечався про доставку.

— Ти знову привезла зарядку? — запитав він.

— Яку зарядку?

Максим подивився на Сергія.

— Сьогодні пам’ять інша, — сказав той.

Усмішка зникла.

— Зрозуміло. Тобто не зрозуміло, але я попереджений.

До них підійшла жінка в синій сорочці з папкою під пахвою й покликала Сергія до переговорної. Замовник уже під’єднався, технічний нагляд чекав у відеозв’язку.

— Сядеш у мене, — сказав Максим Яні. — Маю запасний ноутбук. Тільки не відкривай модель школи, він її ледве тягне.

Сергій пішов на нараду. За скляною стіною він розгорнув креслення і став біля екрана. У кімнаті сиділи ще троє людей, двоє приєдналися дистанційно. На плані старої друкарні червоним позначили ділянку перекриття, де підрядник вирізав отвір для вентиляції раніше, ніж конструктори погодили підсилення.

Яна чула уривки розмови. Власник хотів відкрити приміщення до грудня. Технічний нагляд не підписував роботи без розрахунку. Сергій спокійно повторював, що тимчасові опори мають залишатися, поки лабораторія не дасть результати випробувань бетону. Коли замовник запропонував «узаконити те, що вже зроблено», він попросив зафіксувати цю пропозицію в протоколі.

— До аварії він би вже був на об’єкті й сварився біля самого отвору, — тихо сказав Максим. — Тепер більше веде розрахунки й експертизу. Заробіток спочатку впав, зате бюро перестало залежати від того, скільки сходів він здатен пройти за день.

— Він не любить про це говорити.

— Бо ти чула достатньо, поки він учився ходити. Принаймні ця ти.

Максим відсунув чашку й показав на вільний стіл. Яна ввійшла до банківського застосунку. Біометрія прийняла її обличчя, але для давніх виписок застосунок знову запросив пароль, і його довелося відновлювати через електронну пошту.

— Ти бачив мене вчора? — запитала вона, чекаючи завантаження виписок.

— Приїжджала після обіду. Сергій забув удома зарядку й паперову довіреність для лабораторії. Ти привезла обидва, а потім пів години сиділа з нами в їдальні, бо на Подолі перекрили вулицю і таксі коштувало як поїзд. Розповідала, що музей урізав наклад покажчиків.

— Я знала вас усіх?

— Мене назвала старим шахраєм, коли я не повернув тобі двісті гривень за обід. Це наш звичайний рівень близькості.

— Вона поводилася налякано?

Максим подумав.

— Втомлено. Спитала, чи Сергій щось розповідав про другу обручку. Я сказав, що не хочу знати подробиць чужого шлюбу. Потім вона попросила, щоб я не залишав його самого на об’єктах, поки все не з’ясується.

Банківський архів відкрився. Яна виставила травневі дати трирічної давності й знайшла тиждень, коли в Лінії А платила Олені Савчук.

Тут переказу не було. У той самий день із картки списали сім тисяч вісімсот шістдесят гривень у магазині медичних товарів. Поруч стояли оплата аптеки, таксі від реабілітаційного центру й доставка продуктів. За два дні до того Сергія виписали додому після повторної операції.

Яна завантажила виписку й надіслала її собі. Пошук за прізвищем Савчук у пошті нічого не дав. У календарі на травень були вправи, перев’язки, візити лікаря й нагадування про оренду ходунків.

За склом нарада тривала. Сергій сів, витягнув ногу під столом і продовжив пояснювати схему підсилення. Колеги зверталися до нього по цифри, чекали його відповіді. Він мав тут роботу, відповідальність і історію, яка не почалася з того ранку, коли Яна побачила його на кухні.

— Він у вас добре тримається, — сказала вона.

Максим закрив таблицю на своєму моніторі.

— Яно, він не «тримається» вже три роки. Він працює. Іноді болить коліно, іноді він нестерпний. Але якщо ти дивитимешся на нього як на людину, що мала померти, він це помітить.