Розділ 12

Лариса Михайлівна відчинила двері в робочих рукавичках. У коридорі стояло відро, а на підлозі вздовж плінтуса лежали зняті дерев’яні планки.

— Тільки не кажи, що знову прорвало трубу, — сказала Яна.

— Цього разу міняють кабель у щитовій. А плінтус я сама зняла, бо майстер хотів вести дріт поверх нього. Заходьте, поки ліфт знову не вимкнули.

Данило заніс до кухні пакет із продуктами, хоча мати двічі сказала, що нічого не треба. З вікна було видно канал і жовті дерева на протилежному березі. Біля під’їзду двоє чоловіків у сигнальних жилетах розвантажували котушки кабелю. На лавці сусідки обговорювали оголошення про чергове планове відключення, приклеєне до дверей уранці.

— Старий телефон десь у верхній шухляді, — сказала Лариса Михайлівна. — Я не викидала. У тебе тоді все було важливе, навіть порожні коробки.

Вона сказала це буденно й відразу взялася розкладати покупки. У Лінії Б мати зберігала інші речі: милиці, які Сергій відмовився віддати, запасні ремені для ортеза, теку з рахунками. Тут у верхній шухляді лежали зарядні кабелі, старі ключі, гарантійні талони й телефон Яни з тріснутим кутом екрана.

Акумулятор не реагував. Данило знайшов відповідний кабель, поставив телефон заряджатися на кухні й відкрив ноутбук. Хмарна копія зберігалася під Яниним обліковим записом, але для входу потрібне було підтвердження на старому пристрої.

— Поки чекаємо, поясніть мені, що ви шукаєте, — сказала мати.

Яна поклала перед нею копії нотаток Ольги Сергіївни.

Лариса Михайлівна прочитала мовчки. Потім зняла окуляри й витерла скло краєм футболки.

— Я знала, що ти кудись ходила, — сказала вона. — Думала, до тієї групи при церкві.

— Я не ходила до групи при церкві.

— Ти майже нічого не казала. Поверталася пізно, одного разу заснула в куртці на дивані. Я хотіла подзвонити Ользі Сергіївні, ти заборонила.

— Чому ти не розповіла про це зараз?

— Бо до сьогодні не згадувала. Три тижні серед року, коли ти після похорону ледве розмовляла. Я не знала, що вони можуть стосуватися живого Сергія на твоїй кухні.

Данило підвівся.

— Я спущуся до машини, заберу зарядний блок. Цей дає мало струму.

Перед виходом він коротко глянув на Яну. Вона кивнула. Мати дочекалася, доки зачиняться двері.

— Ти справді бачила його живим?

— Два дні жила з ним в одній квартирі. Учора він торкався обручки, яку мені повернули після його смерті.

— У морзі, не після похорону. Тобі віддали пакет із його речами.

— Я знаю.

Лариса Михайлівна підійшла до вікна. На підвіконні стояли банки з недосушеною м’ятою. Одну вона переставила, звільняючи місце для телефона, хоча той заряджався на столі.

— Я хотіла б побачити його, — сказала вона. — І боюся, що якби побачила, то вже не дозволила б тобі повернутися сюди.

Яна не встигла відповісти. У двері подзвонила Ірина.

Вона приїхала просто з роботи, з полотняною сумкою книгарні та складеним пакетом кольорового картону для Марти. Вибачилася за запізнення: на Петрівці перекрили одну смугу, через що автобус двадцять хвилин не міг виїхати від зупинки.

— Я пам’ятаю рекламу в закритій групі, — сказала Ірина, щойно сіла. — «Супровід після втрати» чи щось таке. Без прізвища. Ти написала тій жінці вночі, а потім позичила в мене гроші.

— Скільки?

— Вісім тисяч. Повернула восени.

Сума була надто великою для кількох розмов і досить малою, щоб у гострому горі не зупинитися через неї.

— Чому ми посварилися?

— Бо вона попросила принести річ Сергія. Я подумала, це шахрайство. Ти сказала, що я нічого не розумію, бо ввечері повертаюся до Олега.

Ірина глянула на свої руки.

— Я тоді поїхала й два дні не дзвонила. Досі соромно.

— Яку річ вона просила?

— Не знаю. Ти не сказала.

На кухні клацнув старий телефон. Екран засвітився й показав порожню батарею. Данило повернувся із зарядним блоком, під’єднав його та сів ближче до розетки.

Поки пристрій завантажувався, Ірина взяла зі столу копію терапевтичних нотаток. Прочитала рядок про контрольований сон.

— Ти після цього спала майже добу, — сказала вона. — Ми з твоєю мамою чергували.

— Тут чи в лікарні? — запитала Яна.

— Тут. У цій кімнаті.

Ірина відповіла впевнено, та не відклала аркуш. Її погляд зупинився на чашці з чаєм, яку поставила мати.

— Я пересипала цукор, — сказала вона тихіше. — Ти зробила ковток і віддала мені. А потім автомат не видав стаканчик, і я перелила чай у кришку від термоса.

Лариса Михайлівна озирнулася від вікна.

— Який автомат?

Ірина не відповіла. Пальці зім’яли край копії.