Розділ 9

Телефон у передпокої замовк і майже відразу задзвонив знову.

Сергій не рушив із місця. Дивився на обручку, що лежала на тумбі, потім на Янину руку. На долоні залишилася червона дуга від ланцюжка й тонка подряпина, але другого кільця не було.

— Ти відповіси? — запитала Яна.

Він підвівся лише після третього дзвінка. Говорив у коридорі тихо, проте квартира була надто тиха, щоб слова губилися.

— Так, Максиме. Я ще тут... Ні, нічого не сталося. Тобто сталося, але я не поясню телефоном... Залиш ключ у консьєржки. Якщо не приїду, напишу.

Яна опустила ноги на підлогу. Її телефон лежав на тумбі поряд із блокнотом, але це був інший блокнот — із чорною тканинною обкладинкою замість синьої. Вона відкрила першу сторінку. Зверху стояла дата, нижче — кілька рядків її почерком:

Пішла зі студії о 15:20. Олесі сказала, що презентацію завтра проведу сама. Сергієві написала не приїжджати до шостої. Треба виспатися.

Яна перевірила час. Було 18:17.

Коли вона засинала в іншій квартирі, Данило обіцяв розбудити за двадцять хвилин. Тут її день теж не був порожнім. Інша Яна встигла попрацювати, домовитися з Олесею й повернутися додому.

Сергій зайшов до спальні, тримаючи телефон у руці.

— Ти написала мені о четвертій, що лягаєш спати й хочеш побути сама. Я тому й не приїхав одразу.

— Я цього не писала.

Він показав повідомлення. Воно було коротке, без привітання й крапки наприкінці — саме так Яна писала йому, коли поспішала. Вище лишилися їхні вчорашні репліки про Максима, ключі й продукти.

— У тому житті я о четвертій лягла спати, щоб повернутися сюди, — сказала вона. — Данило був на кухні.

Почувши ім’я, Сергій стиснув телефон. Потім погасив екран і поклав його поруч з обручкою.

— Він знає?

— Знає те, що я розповіла. Бачив могилу, документи й фотографії з похорону. Не бачив тебе.

— А тепер я бачив його доказ.

— Мій доказ.

— Обручку з моєї могили.

Вимовити це йому було важко. Сергій пройшов до вікна, відсунув штору. У будинку навпроти жінка струшувала скатертину з балкона, нижче кур'єр прив'язував велосипед до огорожі. Вікна засвічувалися по одному.

— Якщо це сталося вдруге, може статися й утретє, — сказав Сергій. — Треба зафіксувати час, умови, що було до того.

Яна глянула на нього.

— Ти віриш мені?

— Я вірю, що тримав у руці дві однакові обручки. Решту поки не знаю, як назвати.

Він говорив так само, як, мабуть, говорив на технічній перевірці, коли бачив тріщину, але ще не знав її причини. Яна чекала більшого, проте тепер Сергій уже не міг пояснити все її пам’яттю.

Вони перейшли на кухню. Під лампою Сергій оглянув обручку через камеру телефона, збільшив подряпину, сфотографував кільце поряд із лінійкою. На знімку було одне кільце. На іншому — Янина порожня долоня з червоним слідом.

— Ці фотографії нічого не доводять, — сказала вона.

— Знаю.

— Ти міг зняти свою обручку й покласти мені в руку.

— Знаю.

Він приніс із кабінету зошит у клітинку, вирвав аркуш із розрахунками й на чистій сторінці записав дату та час. Нижче описав дві обручки: одна тепла, друга холодна, обидві з однаковою подряпиною. Поставив підпис і посунув зошит Яні.

— Напиши, звідки вона взялася.

Яна дописала про могилу, коробку й короткий сон. Окремо зазначила, що прокинулася тут після повідомлення, якого не надсилала. Її рядки пішли вгору, хоча папір був розлінований.

— У мене є такий самий список, — сказала вона. — В іншій квартирі.

— Тоді не покладайся на один. Записуй те саме в телефон, надсилай собі на пошту.

— У кожному житті буде своя пошта з власними листами.

Сергій потер перенісся.

— Добре. Папір лишається тут, папір лишається там. Ти пам’ятаєш обидва. Поки це єдиний спосіб.

Він поставив гріти воду, знайшов у холодильнику каструлю з супом. Яна стежила, як він дістає дві тарілки, одну повертає до шафи, потім знову ставить на стіл.

— Я не знаю, чи можу їсти, — сказала вона.

— Можеш не доїдати.

— Ти завжди так говорив.

— До аварії ти забувала обідати. Після аварії — я. Ми мінялися.

У неї з’явився короткий спогад: Сергій сидів на кухні перед недоторканою тарілкою, а вона сперечалася з реабілітологом телефоном і різала хліб над раковиною. На вікні стояла розсада базиліку в обрізаній пляшці. Спогад мав продовження — вона знала, що потім розіллє суп на підлогу, бо Сергій спробує перенести тарілку сам. Яна відклала ложку раніше, ніж ця сцена встигла стати ближчою.

— Знову? — запитав він.

— Кухня після лікарні. Ти не їв.