Розділ 7

Яну розбудив звук кавомолки.

Вона лежала на широкому ліжку під темно-сірою ковдрою. Праворуч виднілася вм’ятина на подушці, на стільці біля вікна висіла Данилова сорочка. Крізь нещільні штори просочувалося ранкове світло Голосієва.

Яна сіла. На безіменному пальці блиснула каблучка з білим каменем.

Двері прочинилися, Данило зазирнув до кімнати з двома чашками.

— Ти вже прокинулася? Я хотів дати тобі поспати хоча б до дев’ятої.

Вона втягнула руку під ковдру.

— Який сьогодні день?

— Дев’яте. — Він поставив чашки на тумбу. — Знову снилося?

— Чому я тут?

Данило не відповів одразу. Вчора в іншому житті він дивився на неї в монтажній як на робочу знайому, що назвала занадто точні подробиці його освідчення іншій жінці. Тепер був босоніж, у домашній футболці, з ледь помітною складкою від подушки на щоці.

— Ти сама попросила, щоб я забрав тебе після роботи, — сказав він. — Не хотіла ночувати в порожній квартирі.

— Після якої роботи?

— Яно, ти мене лякаєш.

Вона взяла телефон. Розблокування спрацювало. Календар показував дев’яте жовтня. Між вечором освідчення й сьогоднішнім ранком лежали два повні дні, яких вона не прожила.

У чаті з Олесею Яна вчора погодила кошторис, перенесла презентацію й попросила Романа замінити два слайди. Данилові надіслала фотографію черги в супермаркеті, потім написала, що купить молоко. У галереї знайшлися знімки робочого макета, чека з аптеки й мокрого листя під її будинком. На одному фото в дзеркалі ліфта виднівся край світлого волосся та рука з каблучкою.

Усі дії відповідали їй. Жодної таємної підказки, жодного прохання про допомогу. Яна, яка листувалася з ними ці два дні, не знала, що треба лишити запис для себе самої.

— Ти була на роботі, — продовжив Данило. — Учора ввечері ми повечеряли, ти кілька разів засинала на дивані. Близько третьої прокинулася й сказала, що Сергій стоїть на кухні. Я подумав, тобі наснився кошмар.

— Він стояв на кухні.

— Три роки тому?

— Позавчора.

Данило сів на край ліжка. Від нього пахло кавою й тим самим гелем для душу, що стояв у ванній поруч із Яниним шампунем. Учора вона бачила таку саму ранкову близькість у короткому дотику Лізи до його плеча.

— Розкажи від початку, — сказав він.

Вона розповіла про квартиру, лікарню, матір, психотерапевтку, кладовище й каблучку на Лізиній руці. Данило слухав, час від часу просив уточнити дату або місце. Після згадки про Лізу встав і пройшов до вікна.

— У неї немає каблучки, — сказав він.

— Там є.

— Вона знімає фільм у Грузії. Ми не бачилися з літа.

— В іншому житті ви разом.

— Ти чуєш, як це звучить?

— Чую.

Данило провів долонею по обличчю.

— Можливо, лікарі щось пропустили. Напади, порушення сну, реакція на стрес. Ми знайдемо іншого невролога.

— У тому житті обстеження нічого не показало.

— У якому житті?

Він вимовив це різкіше, ніж хотів, і одразу замовк.

Яна витягла руку з-під ковдри.

— Ти подарував мені цю каблучку шостого жовтня. Вона була завелика. Ти сказав, що майстер на Костянтинівській зменшить її за день.

— Так.

— Учора я бачила її на Лізі. Там ти замовив її для неї.

— Я вибрав каблучку в серпні. Сам. Ліза її не бачила.

— Саме тому це не сон, складений із моїх страхів. Там ти лишився собою. Просто вибрав іншу жінку.

Данило подивився на каблучку так, наче вона стала доказом проти нього.

— Я не вибирав Лізу.

— Тут — ні.

Він відійшов до кухні. Кавомолка, що розбудила Яну, стояла на підвіконні, поряд лежав розкритий пакет зерна. У цій квартирі все було таким, яким мало бути після освідчення: дві чашки, її гребінець у ванній, зарядний кабель із перев’язаним дротом, який Данило обіцяв замінити. Полегшення мало б прийти одразу. Замість нього Яна думала про Сергієву подушку, яку скинула на підлогу в іншій спальні.

— Поїдьмо до мене, — сказала вона. — Я покажу документи.

На Лук’янівці Данило довго шукав місце для машини. У дворі міняли трубу, частину проїзду перегородили стрічкою, біля розритої землі стояв екскаватор. Двоє мешканців сперечалися з майстром через перекриту воду. Тетяна Петрівна визирнула з вікна першого поверху й гукнула Яні, що ввечері подачу обіцяли відновити.

— Вона знає мене, — тихо сказав Данило.

— Ти тут бував.

— Я маю на увазі: знає як твого чоловіка.

— Нареченого.

Називати Данила нареченим вона ще не звикла, хоча каблучка вже два дні не залишала її руки.