Розділ 6

Сергій відчинив двері після другого дзвінка. На ньому лишилися світла сорочка й темні штани, в яких він їздив до офісу. Біля коміра темнів слід від дощу. За його спиною в коридорі стояла дорожня сумка.

— Я зібрав речі на кілька днів, — сказав він. — Переночую в Максима. Якщо ти хочеш залишитися тут.

Яна не чекала, що він запропонує це сам. Від готової відмови в роті лишився неприємний присмак.

— Мені треба забрати коробку з шафи.

— Яку?

— З документами після аварії.

Ірина зайшла слідом і поставила сумку з продуктами на підлогу. Дорогою вони зупинилися біля супермаркету, бо вона вирішила, що не залишить Яну в квартирі без їжі. У пакеті лежали хліб, сир, йогурт і яблука, вибрані без жодного запитання. Олег уже вдруге телефонував, чи встигне вона додому до восьмої.

— Я побуду, поки ви знайдете папери, — сказала Ірина. — Потім маю їхати.

Сергій кивнув. Вони поводилися як двоє людей, які давно вміли домовлятися про Яну без її участі. В іншому житті Ірина так само говорила з матір’ю після похорону, коли треба було вирішити, хто забере ключі від квартири й розбере їжу, принесену сусідами.

У спальні Сергій дістав із верхньої полиці синю пластикову теку. Яна пам’ятала картонну коробку з-під взуття, перев’язану гумкою. Вона сама поставила її за зимові ковдри, щоб не бачити щоразу, коли відчиняла шафу.

— Тут основне, — сказав він. — Решта в коморі.

У теці лежали виписки з лікарні, копія протоколу аварії, висновки реабілітологів, рахунки й листування зі страховою компанією. Документи починалися двадцять першим березня й не мали прогалин. Спершу реанімація, потім дві операції, переведення до іншого відділення, домашня реабілітація. На полях деяких аркушів стояли Янині позначки: кому подзвонити, що донести, де взяти оригінал печатки.

— Свідоцтво про смерть було в коробці, — сказала вона. — І договір із ритуальною службою.

— Їх ніколи не було.

— Я не тебе питаю.

Сергій відвернувся до вікна. У дворі вантажники затягували холодильник до сусіднього під’їзду, сперечаючись, чи пройде він у тамбур. Один тримав двері плечем, другий вимагав зняти упаковку.

Ірина сіла на край ліжка й почала переглядати документи за датами. Вона перевіряла уважно, але без Яниної надії знайти між аркушами чужу реальність.

— Тут є твій підпис, — сказала вона. — І мій номер у контактах.

На останніх сторінках зберігалися таблиці витрат. Реабілітаційний центр, оренда медичного ліжка, таксі до лікарні, перероблення ванної, проценти за кредитом. Суми були не катастрофічними окремо, та разом пояснювали, чому кухня в цій квартирі досі мала старі фасади й чому Сергій продав машину після аварії.

— Ми взяли кредит під заставу депозиту, — пояснив він, помітивши її погляд. — Закрили минулої зими.

У житті Яни депозит пішов на похорон, пам’ятник і перші місяці, коли вона майже не працювала. Решту страхового відшкодування вона внесла за квартиру. Ті самі заощадження зникли в обох версіях березня. Тут вони лишилися у виписках реабілітаційного центру й старих кухонних фасадах.

— Можна подивитися твої шрами ще раз? — запитала вона.

Ірина підвела очі від паперів. Сергій мовчки розстебнув ремінь, трохи опустив штани й підняв край сорочки. Біля стегна тягнувся старий післяопераційний шрам, нижче виднівся ще один. У лікарні Яна бачила тільки сліди на коліні й скроні.

— Цього не було на тілі, — сказала вона.

Сергій застебнув ремінь.

— На якому тілі?

— У труні. Тебе одягнули в костюм, але я попросила лишитися на хвилину. Торкнулася тут, біля зап’ястка. Шкіра була холодна й дуже тверда. На пальці вже не було обручки.

Ірина склала папери й підвелася.

— Яно, досить.

— Чого саме?

— Розповідати йому, як він лежав у труні.

Вона сказала це без докору, швидше з проханням. Сергій стояв біля шафи, дивився на власні руки. До цієї миті Яна думала тільки про те, що всі доводять їй його життя. Вперше побачила інший бік: вона сама приносила живому чоловікові точні подробиці його смерті.

— Вибач, — сказала вона.

Сергій кивнув, та плечі не розслабив.

Ірина поїхала за кілька хвилин. Перед виходом записала на аркуші свій номер, Олегів і адресу їхньої квартири на Оболоні, хоча все це було в телефоні Яни.

— Якщо щось зміниться, дзвони. Навіть уночі.

— Що може змінитися?

— Ти скажи.

Коли двері зачинилися, квартира стала надто тихою. Сергій переніс дорожню сумку ближче до виходу. На кухонному столі лежав його робочий ноутбук, поруч — складена схема з позначками червоним олівцем.

— Ти справді був сьогодні в офісі? — запитала Яна.

— До обіду. У нас перевірка проєкту торгового центру. Я мав передати розрахунки.

— Після лікарні?