Розділ 5

Ліза простежила за Яниним поглядом і мимохіть торкнулася каблучки великим пальцем. Так перевіряють нову річ, до якої ще не звикли.

— Гарна, правда? — запитала вона. — Я досі боюся зачепити камінь рукавом.

Данило встав так різко, що крісло вдарилося об акустичну панель.

— Лізо, дай нам хвилину.

— Ми вже поговорили, — сказала Яна.

Вона вийшла в коридор, де Роман розкладав на підлозі пробні таблички для навігації. На одній стрілка вела до гардероба, на іншій — до дитячої зали. Він притримав ногою аркуш, щоб Яна не наступила на свіжий друк, і щось запитав про колір. Вона не розчула.

Олеся наздогнала її біля металевих сходів.

— Яно, зупинися. Тобі не варто зараз сідати за кермо.

— Я без машини.

— Тоді хоча б виклич таксі.

— Мені треба на кладовище.

Олеся завмерла, стискаючи в руці чашку. На білому боці лишився слід її помади.

— До кого?

Яна вже набирала Ірину.

Подруга відповіла не відразу. На задньому плані хтось називав артикули й просив перевірити залишки на складі. Ірина працювала в закупівлях мережі книгарень. На початку жовтня вона зводила вересневі повернення, погоджувала осінні замовлення й щодня знаходила рахунок, який постачальник надіслав після закриття місяця.

— Якщо це про суботній обід, я пам’ятаю, — сказала вона замість привітання. — Олег уже забронював стіл.

— Ти можеш зараз приїхати на Поділ?

Кілька секунд Ірина мовчала.

— Що сталося?

— Мені треба на Берковецьке. Я не хочу їхати сама.

Шум на тому боці віддалився. Мабуть, Ірина вийшла з кабінету.

— Дай мені сорок хвилин. Я попрошу Олега забрати Марту з танців. Він і так другий вечір підряд її забирає.

Вона не стала розпитувати телефоном. Ця звичка в Ірини не змінилася.

Яна чекала у дворі студії. Дощ скінчився, та з ринв і далі падала вода. У керамічній майстерні навпроти відчинили двері, двоє хлопців винесли на піддон коробки й накрили їх плівкою. Кур’єри шукали потрібний під’їзд, дизайнерка з першого поверху годувала біля смітників смугастого кота.

Ірина приїхала за тридцять п’ять хвилин на темно-зеленій машині з подряпиною над заднім колесом. У пам’яті Яни подряпини не було, зате на бампері мала лишатися кругла наліпка з горами. Тепер там виднівся світліший слід від клею.

— Сідай, — сказала Ірина, відсуваючи з пасажирського сидіння упаковку дитячого картону. — Ти в лікарні? Сергій написав, що вас учора відпустили.

— Він тобі теж пише?

— Коли моя найближча подруга зникає серед ночі й не впізнає власного чоловіка — так, пише.

Яна пристебнулася. На дзеркалі висіла маленька дерев’яна лисиця, яку Марта зробила в школі. Лисиця крутилася на нитці під час кожного повороту.

— Ти повезеш мене, якщо я скажу, що на цьому кладовищі похований Сергій?

Ірина не рушила з місця. У дворі позаду вже сигналив фургон, якому вони перекривали виїзд.

— Я повезу тебе перевірити, — відповіла вона. — А потім ми вирішимо, що робити далі.

Вони виїхали з Подолу в затор. На Нижньому Валу трамвай стояв між машинами, водій кур’єрського мікроавтобуса сварився з таксистом через смугу, а біля зупинки чоловік продавав айстри з пластикових відер. Ірина двічі відповідала на робочі дзвінки через гучний зв’язок. Один постачальник переплутав накладні, другий відправив у Чернігів коробки, призначені для Києва. Яна ловила себе на тому, що хоче ще кілька хвилин слухати про чужі коробки й артикули.

Біля Сирця рух став вільнішим. Дорога тягнулася поміж гаражами, складами й новими будинками, що виросли за останні роки на місці промислових дворів. За вікном з’являлися крамниці ритуальних товарів. Вінки стояли просто на тротуарі, загорнуті від вологи у прозору плівку.

— Сектор сто дев’ять, — сказала Яна. — Недалеко від центральної алеї. Ми вибрали темний камінь без портрета. Мама хотіла фотографію, я відмовилася.

Ірина міцніше взялася за кермо.

— Я була з тобою майже щодня після аварії. Ми не вибирали камінь.

— Ти привезла мені чай у термосі на похорон. Він був такий солодкий, що я не змогла пити.

— Я привозила чай у лікарню. У тебе тремтіли руки, а в автоматі на першому поверсі закінчилися стаканчики.

Обидва спогади мали однакову дрібну незручність — чай, який нікому не допоміг.

На в’їзді до кладовища стояли автобус і кілька машин. Люди діставали з багажників лопати, відра, пакети з лампадками. За огорожею починалися ряди дерев і каменю, настільки густі, що місто зникало вже за першою алеєю.

Ірина припаркувалася біля адміністративної будівлі. У коридорі пахло мокрим одягом, папером і дешевою кавою. Перед віконцем чекали дві жінки з папкою документів. Одна тримала в руках стару фотографію чоловіка в костюмі, друга раз у раз розгладжувала поліетиленовий файл.