Розділ 4

Уранці Русанівка була вкрита низьким білим світлом. Вода в каналі здавалася металевою, на доріжці біля берега двірник згрібав листя у великі чорні мішки. Під вікнами повільно тягнувся потік машин до мосту. Лариса Михайлівна вже розмовляла з кимось із роботи на кухні й водночас смажила яйця, затиснувши телефон між плечем та вухом.

Яна прокинулася з надією, що ніч повернула все на місце. Їй вистачило кількох секунд, щоб побачити правду: на стільці лежав учорашній одяг, на пальці не було каблучки Данила, а в телефоні Сергій питав, чи вона спала.

Вона не відповіла.

У ванній мати справді мала новий змішувач. Яна пам’ятала старий із двома круглими ручками, на яких стерлися синя й червона позначки. Тепер над раковиною стояв високий хромований кран, встановлений трохи криво. Біля основи лишилася тонка смуга свіжого герметика.

Такий доказ нічого не доводив. Мати могла замінити змішувач і не розповісти. Сергій міг бути людиною, яка його поставила. Неможливою залишалася лише пам’ять Яни про чоловіка, що лежав у труні.

Вона сфотографувала кран.

— Навіщо? — запитала мати з дверей.

— Хочу знати, чи завтра він буде такий самий.

Лариса Михайлівна сперлася плечем об одвірок. Без макіяжу вона виглядала старшою, ніж учора на вулиці. Зморшки біля рота стали глибшими, волосся на скронях відросло сивим.

— Я скасую нараду й поїду з тобою.

— До Ольги Сергіївни я піду сама.

— Сергій теж хоче приїхати.

— Якщо він буде там, я не зайду.

Мати зітхнула, але сперечатися не стала. Поставила на пральну машину чистий рушник, поправила килимок. Побутова ретельність була її способом переживати те, чого вона не могла владнати розмовою.

— Тоді хоча б напиши після зустрічі.

Яна одягнулася й вийшла, не торкнувшись сніданку.

Дорога до центру зайняла майже годину. На Русанівській набережній ремонтували смугу, якої Яна не пам’ятала перекритою. Автобус довго стояв перед мостом, пасажири один за одним виходили раніше й ішли до метро пішки. Біля «Арсенальної» жінка з великим букетом хризантем сперечалася з водієм таксі, що зупинився за огорожею. Кур’єр на велосипеді протискався між людьми, коротко дзеленчав і вибачався.

Яна почала перевіряти місто по дрібницях, але жодна не годилася за доказ. Чи був учора закритий перехід? Якого кольору рекламний щит висів над аптекою? Коли на розі з’явилася пекарня з жовтими столиками? Вона проходила тут десятки разів, проте не могла присягнутися ні в чому. У Києві постійно перекладали бруківку, міняли вивіски й відкривали кав’ярні там, де ще влітку стояв порожній кіоск. Один новий ремонт нічого не доводив.

Кабінет Ольги Сергіївни містився на першому поверсі старого будинку неподалік Золотих воріт. У дворі росла груша, її тверді плоди розбивалися об асфальт і прилипали до підошов. Яна пам’ятала запах перестиглих груш із першої осені після похорону. Тоді вона приходила сюди двічі на тиждень і завжди витирала взуття об решітку перед дверима, боячись забруднити світлий килим.

Килим був темно-синій.

Можливо, його просто замінили.

Ольга Сергіївна зустріла Яну в коридорі. На ній були сірі штани, м’який зелений светр і сережки з темного дерева. Вона не обійняла її, хоча в останній день терапії вони обіймалися. Тільки запропонувала воду й зачинила двері.

Кабінет майже не змінився. Два крісла навпроти, невисока шафа, лампа з жовтим абажуром. На підвіконні розрісся фікус, який Яна пам’ятала маленьким. Зникла репродукція з човном, замість неї висіла чорно-біла фотографія кам’яного берега.

— Де ти хочеш сісти? — запитала Ольга Сергіївна.

Яна вибрала праве крісло. Раніше завжди сиділа в лівому.

— Сергій телефонував вам уночі?

— Написав близько третьої. Я відповіла вранці.

— Що він сказав?

— Що ти раптом перестала впізнавати спільні роки після аварії й переконана, ніби він загинув. Я хочу почути твою версію без його тлумачень.

Яна розповіла про освідчення, Данила, світло в передпокої, сусідку, матір і лікарню. Слова виходили послідовно. Її пам’ять охоплювала повні три роки: рахунки, роботу, чужі дні народження, зміну зачіски, ремонт кухні й сорок сім розділів книжки, яку вона читала в перший безсонний місяць.

Ольга Сергіївна слухала, зрідка ставила короткі запитання. Не записувала.

— Ви допомагали мені після його смерті, — закінчила Яна. — Я прийшла до вас у вересні. Ірина дала номер.

— Ірина справді дала тобі мій номер у вересні. Але причиною була не смерть Сергія.

— Покажіть записи.

Ольга Сергіївна не потяглася до шухляди. Поправила край теки на столі, точно вирівняла його з килимком і лише тоді відповіла:

— Твої анкети покажу. І ті нотатки, де немає моїх робочих припущень. Але скажи спочатку, що саме ти сподіваєшся там побачити.

— Доказ, що всі ви домовилися.

Ольга Сергіївна відкинулася в кріслі.