Розділ 3

Мати спробувала торкнутися її чола. Яна відвела голову.

— Не треба перевіряти температуру.

— Я не перевіряю. Хотіла подивитися на тебе зблизька.

— Ти була на похороні.

Лариса Михайлівна озирнулася на Сергія. Той стояв біля під’їзду з обручкою в руці, наче так і не вирішив, чи варто надягати її назад.

— У неї таке раніше було? — запитала мати.

— Ніколи.

— Не говоріть про мене так, ніби мене тут немає.

— Добре. — Мати дістала телефон. — Тоді зараз їдемо до лікарні.

— Я нікуди з ним не поїду.

Сергій підійшов на крок і знову зупинився.

— Я сяду в іншу машину, якщо хочеш.

— Я не хочу, щоб ти їхав узагалі.

На його обличчі з’явилася незнайома обережність людини, яка вже чула від неї щось значно гірше й тепер знала, скільки може витримати. Можливо, цей Сергій справді прожив три роки, яких вона не знала. Думка була настільки неприйнятною, що Яна відклала її, як відкладають незрозумілий медичний висновок до розмови з лікарем.

— Я викличу таксі, — сказав він. — І поїду окремо.

— Навіщо тобі їхати?

— Бо я твій чоловік.

Лариса Михайлівна втрутилася раніше, ніж Яна відповіла:

— У машину. Обоє. Ми втрачаємо час.

До діагностичного відділення на Чорновола було менше десяти хвилин, та мати все одно двічі посигналила водіям, які не рушили одразу на зелене. Яна сиділа ззаду й тримала телефон обома руками. Відкривала знайомі застосунки, перевіряла пошту, календар, робочі чати. Студія «Середа» була на місці. Завтрашній кошторис теж. У переписці Олеся нагадувала про зустріч із музейниками, Роман надіслав макет табличок, бухгалтерка просила акт від підрядника.

Усе життя не зникло. Змінилася лише частина, на якій трималися останні три роки.

Замість чату з Данилом у списку висів «Сергій» із повідомленням, надісланим о дев’ятій сорок сім.

Ти скоро? Візьми воду, якщо магазин ще працює.

Нижче були її повідомлення: список покупок, фото тріснутої плитки, адреса майстерні, нагадування записатися до ортопеда. Учора вона питала, чи Сергій забрав пальто з хімчистки. Він відповів фотографією чужого сірого пальта й підписом: Забрав. Тільки, здається, не наше.

Яна прокрутила листування до весни. Воно не мало порожніх років. Вони сварилися через його роботу, обговорювали платіж за ремонт, пересилали одне одному статті й дурні фотографії котів. У червні Сергій написав, що коліно знову набрякло після об’єкта. У липні Яна нагадувала йому взяти тростину в аеропорт.

— Мамо, куди вони літали в липні?

Лариса Михайлівна глянула в дзеркало.

— Хто?

— Ми з Сергієм.

— У Варшаву. На вихідні. Ти ще казала, що він ледве витримав екскурсію.

У її пам’яті липень був іншим. Вони з Данилом поїхали на три дні до Чернівців, бо він записував звук для документального фільму. Яна працювала з готелю, ввечері вони довго ходили містом і вперше заговорили про спільне житло. Вона пам’ятала номер із вікнами у двір, зелений кахель на сходах, терпкий домашній лимонад. У телефоні не знайшлося жодного знімка.

Натомість галерея показала Варшаву. Яна стояла біля цегляної стіни у світлому плащі, Сергій обіймав її за плечі. На іншій фотографії він сидів на лавці, витягнувши ліву ногу, а вона тримала два паперові стакани. Знімки мали геолокацію, дату й серію невдалих дублів. На одному Яна саме заплющила очі. На другому сперечалася з фотографом. Підробляти таку кількість дрібних помилок не було сенсу.

Вона збільшила своє обличчя. Волосся довше, зібране на потилиці. На правій щоці — ледь помітна червона смуга від окулярів. Звичайна вона, тільки з життя, у якому липень належав іншому чоловікові.

— У тебе є ці фото? — запитала Яна.

— Які саме?

— З Варшави.

— Кілька ти скидала в сімейний чат.

Мати говорила без затримки, не намагаючись пригадати вигадану історію. За вікном промайнули зачинена книгарня, магазин медичної техніки, зупинка з людьми під білим світлом. На перехресті підліток у навушниках перебіг дорогу перед самою машиною, й Лариса Михайлівна вилаялася так само, як робила це все Янине дитинство. Її голос, манера гальмувати, запах крему для рук — усе лишалося надійним. Лише пам’ять матері тепер стояла проти доньки.

У приймальному відділенні було людно. На пластикових стільцях сиділи чоловік із перев’язаною долонею, літня жінка в халаті під пальтом і молода пара з дитиною, яка спала на руках у батька. Чергова медсестра попросила документ, номер декларації й коротко описати скарги.

— Раптова втрата частини автобіографічної пам’яті, — сказав Сергій.

Яна різко повернулася до нього.

— Я сама можу говорити.

— Говори.

Медсестра втримала нейтральне обличчя.