Розділ 2

За три роки Яна навчилася не шукати Сергія в натовпі. Спочатку це відбувалося щодня: чоловіча потилиця у вагоні метро, знайома куртка на іншому боці вулиці, рух руки за склом кав’ярні. Тіло встигало зробити крок, перш ніж вона бачила чуже обличчя. Потім помилки стали рідшими. Остання трапилася навесні біля станції техобслуговування — незнайомець нахилив голову так само, як Сергій, коли слухав голосове повідомлення.

Зараз помилки не було.

Тонка складка над лівою бровою. Збитий колись мізинець. Ледь помітна асиметрія рота, через яку на фотографіях його усмішка завжди здавалася недовірливою. Навіть пластикова пляшка була затиснута між середнім і безіменним пальцями — Сергій так носив усе, коли хотів звільнити вказівний для ключів або телефона.

Яна відступила й уперлася лопатками у двері.

— Не підходь.

Він зупинився.

— Добре. Я стою.

Голос теж був його. Після похорону Яна майже пів року не могла слухати старі відео. На одному Сергій за кадром сміявся, поки вона намагалася зняти чайку на набережній. На іншому читав склад прального порошку польською, вигадуючи слова. Згодом телефон зламався, відео лишилися в хмарі, й без випадкових зустрічей із ними в галереї стало легше.

— Хто ти?

Сергій кліпнув.

— Що?

— Як ти сюди зайшов?

— Своїм ключем.

Він показав у бік невеликої керамічної миски на комоді. Там лежала зв’язка з чорним брелоком від автосервісу. Яна знала цей брелок. Тримала його в коробці разом із гаманцем, годинником і речами, які їй віддали після аварії. Минулого року вона нарешті викинула старі дисконтні картки, але ключі залишила. Зв’язку обмотала папером, щоб метал не дряпав годинник.

Тепер коробки на комоді не було.

На її місці стояла чоловіча шапка, згорнутий чек і футляр для окулярів.

— Яно, подивися на мене. — Сергій говорив повільно, без наказу, хоча саме так колись звертався до неї, коли вона різала палець або забувала дихати під час панічної атаки. — Ти мене впізнаєш?

— Ти помер.

Він не відповів. Пляшка хруснула в пальцях.

— Три роки тому, — додала вона. — На Житомирській трасі. Тебе привезли в лікарню, але…

— Яно.

— Я бачила тебе.

Сергій поставив воду на підлогу. Рухався обережно, наче будь-який різкий звук міг її зірвати.

— У мене була аварія. Я вижив.

— Ні.

— Мене оперували двічі. Потім ще коліно. Ти була в лікарні щодня, поки тебе не вигнала завідувачка відділення. Пів року я ходив із тростиною. Оце звідти.

Він торкнувся шраму біля скроні.

Яна пам’ятала інший шрам. На тілі, у приміщенні з низькою стелею, де працівниця похоронного бюро застерегла не торкатися обличчя. Після аварії Сергія довго готували до прощання. Його рот виглядав трохи чужим, а на правій скроні під тональним засобом проступала темна нерівність. Яна нахилилася й поцілувала холодну шкіру вище брови. Потім кілька місяців не могла користуватися косметикою з таким запахом.

У коридорі пахло м’ятою з Сергієвої зубної пасти.

Вона стиснула ручку дверей. Палець був голий.

Каблучка Данила зникла.

Яна піднесла руку ближче. На шкірі не залишилося навіть світлої смужки, хоча обідок ковзав і весь вечір натирав кісточку. Вона перевірила підлогу біля ключів, кишені пальта, сумку. Рухи ставали швидшими. Гаманець, зарядка, блокнот, парасоля. Темно-синьої коробочки теж не було — Данило залишив її собі, але сама каблучка мала бути на пальці.

— Що ти шукаєш? — запитав Сергій.

— Не розмовляй зі мною.

— Може, сядеш? У тебе руки тремтять.

— Котра година?

— За десять одинадцята.

— Яке сьогодні число?

Він назвав шосте жовтня. Рік теж назвав правильно. Принаймні той, який знала вона.

Сергій зробив крок, і Яна висмикнула двері на себе. Край ударив його в плече. Він відсахнувся, не намагаючись затримати.

— Яно, зачекай.

Вона вже бігла сходами. На другому поверсі мало не зіткнулася з Тетяною Малиновською, яка підіймалася з таксою під пахвою й пакетом корму в руці.

— Обережно, — сердито сказала сусідка, а тоді розгледіла Яну. — Щось сталося?

Яна вчепилася в поручень. Такса закашляла й облизнула їй рукав.

— У моїй квартирі чоловік.

— Сергій удома, я знаю. Ми разом заходили хвилин сорок тому. Він мені двері притримав.

На сходах з’явився Сергій. Зупинився вище, залишаючи між ними кілька сходинок.

— Тетяно Петрівно, все нормально. Я зараз викличу лікаря.

— Не треба мені лікаря, — відрізала Яна.

Сусідка перевела погляд із нього на неї. З її пакета визирав зелений гумовий м’яч.