Розділ 1

Каблучка виявилася трохи завеликою. Коли Яна підняла келих, тонкий обідок зсунувся до кісточки, і Данило одразу це помітив.

— Завтра віднесемо майстрові, — сказав він. — Я був певен, що вгадав.

На кухонному столі між ними холонув тайський рис у картонних коробках. Данило замовив вечерю дорогою зі звукової репетиції, хоча ще в машині переконував, що вдома є продукти й він приготує щось нормальне. Продукти справді знайшлися: половина лимона, сир, дві банки тоніка і стебла селери, які вже почали гнутися. Яна посміялася, поставила воду для чаю й не помітила маленької темно-синьої коробочки біля його ліктя, доки він не посунув її через стіл.

Без свічок, музики й телефона, виставленого знімати її реакцію. За вікном сімнадцятого поверху плив вечірній Голосіїв: червоні лінії машин уздовж проспекту, темний шматок парку, вікна будинків, у яких хтось поливав квіти, вкладав дітей, сперечався через немиті чашки. На моніторі в сусідній кімнаті завмерла звукова доріжка їхньої виставки — нерівні зелені смуги міського шуму.

Данило не став на коліно. Лише поклав долоню поверх коробочки й кілька секунд дивився на власні пальці.

— У мене була промова, — зізнався він. — У машині звучала пристойно.

— А тут?

— Тут схожа на заявку на грант.

Яна відставила келих. Вона вже знала, що лежить усередині. Данило весь вечір тримав коробочку на колінах і раз по раз перевіряв пальцем край кришки. Вона помічала це, але навмисне говорила про вино й грантову заявку, ніби могла відкласти наступні кілька хвилин.

— Тоді без промови, — сказала вона.

Данило підняв очі.

— Я хочу, щоб ти була зі мною. Я два тижні намагався сказати це розумніше. Виходило щось про весну, спільний календар і дорослих людей, які все узгоджують заздалегідь. Жах. — Він провів великим пальцем по кришці. — Насправді я купую каву на двох, навіть коли ти ночуєш у себе. Сьогодні сперечався із Сашком про акустичні панелі й подумав, що хочу сперечатися з тобою ще років сорок. Оце й уся промова.

— Про панелі було найпереконливіше.

— Я знав.

Він відкрив коробочку. У світлому оксамиті лежала тонка каблучка з білого золота й маленьким прозорим каменем. Камінь був менший, ніж на моделях, які вони колись висміювали у вітрині, а обідок — без візерунка. Данило запам’ятав обидві її випадкові репліки.

— Яно, ти вийдеш за мене?

У першу мить вона побачила іншу руку — чоловічу, з довгими пальцями, подряпиною над суглобом і простою золотою обручкою, яку Сергій крутив під час розмов, коли намагався не сердитися. Спогад прийшов без похоронних квітів і лікарняних коридорів: недільний ранок, тісто на його зап’ястку, відчинене вікно і суперечка, чи треба класти корицю в сирники.

Данило не поспішав заповнити її мовчання. За десять місяців він навчився відрізняти паузу, в якій Яна сумнівалася в ньому, від тієї, в якій вона жила поруч із людиною, котрої більше не було.

— Так, — відповіла вона.

Він не перепитав. Видихнув, наче досі всерйоз допускав відмову, дістав каблучку й обережно надягнув їй на палець.

— Завелика, — сказала Яна.

— Уже бачу.

— Можна вважати це поганим знаком.

— Можна вважати приводом зайти завтра до ювеліра на Костянтинівській.

Вона подалася вперед і поцілувала його. Данило пахнув вулицею, кавою зі студійного автомата й тією деревною туалетною водою, яку використовував так мало, що один флакон стояв у ванній другий рік. Його долоня лягла їй на потилицю, не чіпляючись за короткі пасма. Після недавньої стрижки Яна досі іноді прокидалася з відчуттям довгого волосся на плечі й тягнулася відкинути те, чого вже не було.

— Залишайся, — попросив Данило.

— Я б залишилася, якби завтра не треба було показати Олесі кошторис до дев’ятої.

— Ноутбук у тебе тут.

— Друга версія на домашньому диску. І сукня на зустріч із музейниками теж удома.

— У тебе в мене половина шафи.

— Там половина однієї полиці.

— Я готовий переглянути умови після заручин.

Називати це заручинами Яна ще не звикла. Вона повернула руку, спостерігаючи, як камінь ловить жовте світло над столом. Три роки вона жила без планів, для яких треба було купувати квитки раніше ніж за тиждень. Потім навчилася домовлятися про відпустку, не рахуючи, скільки місяців минуло від аварії. Данило з’явився значно пізніше — на монтажі виставки «Місто вголос», де пів дня шукав низький гул у записі, доки не з’ясувалося, що в сусідній залі працював старий холодильник. Яна принесла йому каву. Він забув її випити. За два тижні вони вперше повечеряли не через роботу.

Тепер у неї на руці була каблучка, а в голові — нестерпно практична думка, що доведеться сказати матері.

— Мама заплаче, — мовила вона.

— Це погано?

— Залежить від тривалості.

Данило прибрав зі столу коробки й змусив її забрати парасолю. На вулиці не дощило, але з боку центру насувалася смуга низьких хмар. Біля під’їзду пахло мокрим листям і випічкою з цілодобового кіоску. Двоє хлопців у формі кур’єрів ділили на лавці піцу, поруч жінка в домашній куртці вигулювала рудого шпіца. Навколо нічого не змінило через те, що Яна щойно погодилася на другий шлюб. Це заспокоювало.