20 жовтня 2015 року.

— Твоя проблема полягає в тому, що ти боїшся виглядати смішною, — з повним ротом промимрив Любош. — Ти тільки поглянь на мене: я готовий виставляти себе посміховиськом, аби іншим було добре. І нічого страшного, а тим паче ганебного, у цьому не бачу.

Я розгублено спостерігала за тим, як він з апетитом їв випечені мною пиріжки і уважно слухала настанови та нотації. Люб був дуже худий, хоч і жилистий, тому, мабуть, і сильний. Про зайву вагу, швидше за все, товариш не знав, адже на вигляд він більше нагадував скелета. Тому я всіляко намагалася відгодувати друга хоча б трішечки, але всі зусилля були марними — вагу Любош не набирав. Він міг цілий день щось жувати (так, відсутністю апетиту Люб точно не страждав), але не товстіти від цього.

— Любоше, і я так хочу... — ледве чутно пробурмотіла я, не зводячи погляду з нього.

— Пиріжок хочеш? — з радістю поцікавився хлопець. — Кусай! — він простягнув мені пиріжок, щоб відкусила, але я похитала головою з легкою усмішкою.

— Ні, я хочу бути такою же худою і не товстіти, як і ти.

— Теж мені товстуха знайшлася, — невдоволено промимрив Любош, відкусивши шматок пиріжка. — Товста, це коли я не можу обійняти та підняти, а в тебе чудова фігура.

— Спасибі, — я зніяковіло опустила погляд, відчуваючи, як щоки залилися рум'янцем.

Товариш притис мене до себе, продовжуючи жувати. Саме цим Люб відрізнявся від усіх, кого я знала, адже якщо йому щось захотілося, то він це робитиме незалежно від бажань інших і власних можливостей. За весь цей час друг обіймав мене більше, ніж мама за все життя. І щоразу опинившись у кільці його худорлявих рук заплющувала очі від щастя, а іноді і зовсім починала плакати. Тільки разом з ним я відчувала себе живою і комусь потрібною.

З кожним днем ​​ставало все холодніше. Осінь брала гору над теплою погодою. Сонячні дні ставали рідкістю. Ми частіше проводили час за стінами спорткомплексу, ховаючись від очей перехожих. Тут ми знайшли маленький спортзал, де досі, на диво, збереглися вікна та вцілілий дах. Перетягнули сюди кілька матів, забрали подушки та ковдри. Любош приніс гасову лампу, а в маленькій сумці-холодильнику щоразу приносив із собою гарячий чай. Вечорами грав на гармошці, але, пам'ятаючи мою сентиментальність, сумні мелодії намагався не відтворювати. Потроху маленький зал спорткомплексу став оживати від нашої присутності. Але це була лише заслуга Любомира, адже він нагадував сонячний промінець серед темних, сірих стін.

— Наська, ти маєш радіти життю, незважаючи на всі проблеми. Мине час, і ти зрозумієш, що негаразди це лише тимчасові складнощі, а причинами такого пригніченого стану стали виключно негативні думки. Потрібно щодня шукати радість навіть у звичайних речах. Адже життя без радості це не життя, а неволя, справжня в'язниця для душі.

Вкотре, за звичкою, обіймаючи мене, Любош почав філософствувати. Я вже настільки звикла до нескінченних розмов, здебільшого, щодо очевидних речей, що уявляла Люба пастором, а себе сектанткою. Іноді здавалося, що друг зміг би зібрати справжню секту і проповідувати їм радість життя. Народ потягнувся б до нього, перетворившись із сірих мас на зазомбовану армію щасливих городян.

Любомир, найімовірніше, інтуїтивно відчув, що почав втрачати мою увагу, тому й притиснув до себе сильніше, а потім подув у вухо і полоскотав.

— Я слухаю тебе!

Сміючись, спробувала вдарити хлопця, проте він виявився сильнішим. Його руки і чіпкі пальці скоріше нагадували пастку, або ж силачок на дикого звіра від досвідченого мисливця. І звідки він тільки-но взявся на мою голову?

— Ти думаєш самогубство це вихід?

Посмішка зникла з його обличчя, а в очах погас вогник. Їхній щасливий блиск миттю перетворився на завісу сліз, і Любош зарився обличчям у моє волосся, нервово розсміявшись.

— Я різав вени. Повір, воно того не варте. Як мінімум, це боляче, а як максимум — ти зруйнуєш своє життя, як це зробив я.

Його голос затремтів. Він схлипнув, а потім ледь чутно засміявся. Я відчувала, що Люб усіляко намагається вгамувати вихор емоцій, залишившись у своїй незмінній ролі, але вперше щось пішло не так. Йому було неймовірно важко приховувати правду та почуття. Любош сам змусив себе відкритися. Першу маску знято. Першу, але не останню.

— Якщо ти вирішиш, що це вірний шлях, то маєш усвідомлювати, що прийшовши до тями, зрозумієш, що краще б померла. Моя спроба самогубства перетворилася на ходіння по муках. Спочатку лікарня, потім психолог та нарколог. Батьки розчарувалися в мені, і з того часу ми майже не спілкуємось…

— З тобою не спілкуються батьки?

— Спілкуються... Але не так, як хотілося б. Коли вони дивляться на мене, я бачу їх біль, сором і розчарування. Я мав би бути хорошим сином, їхньою гордістю, а натомість став для них неосудним наркоманом... Люди по-різному сприймають спробу суїциду. У родинному колі я почуваюся ізгоєм. Для мене це гірше, аніж померти.

Запанувала тиша. Я чула, як важко він дихає. Ось він справжній Любош. Я згадала день нашого знайомства, той момент, коли подумала, що не від хорошого життя цей хлопчина сидить у цьому спорткомплексі та грає сумні мелодії. А я ж тоді не помилилася... Він живий. Йому болить.