8 жовтня 2015 року.

Вперше за тижні спілкування Любомир йшов у цілковитій тиші, занурившись в роздуми. Я неквапливо йшла поруч, боячись порушити мовчання. Запитувати про те, що його непокоїть, здавалося зайвим. Так само, як і говорити поки що. Я не знала, що відбувається в його душі. Можливо, в нього щось сталося. Можливо, щось наснилося. А можливо, він просто втомився від моєї присутності. Хтозна…

Тиша була важка. Вона тиснула на мозок і викликала погані думки. Час від часу кидала погляди на Любоша, але він усіляко приховував від мене очі. Отже, не варто сподіватися, що друг поділиться своїми переживаннями. Про які душевні хвилювання може йтися, якщо я досі не знаю, що таке "комірка" Люба? Бажання дізнатися ким працює товариш і як живе, несамовито поїдало мене зсередини, але Любош ретельно все приховував, і, у відповідь на будь-які питання, тільки жартував.

Ми йшли осіннім парком. У цей день погода була сумною. Сонце ховалося за темними хмарами, які не віщували нічого іншого, крім звичайного дощового вечора. Часом бешкетний вітерець перетворювався на шаленого хулігана, піднімаючи вгору кольоровий килим з листя. Мій друг постійно поглядав на телефон, швидше за все, дивився на годинник. Прогулянковим кроком ми намотували вже третє коло по тому самому маршруту. І завжди у полі зору залишався фонтан у вигляді ангела. Безсумнівно, Любош на когось чекав.

Купка діточок молодшого шкільного віку оточила Любомира. Всі вони одночасно почали щось з усмішками щебетати і простягати ручки до одягу товариша, намагаючись до нього доторкнутися.

— Ти Любош? Це правда ти? — з надією спитав худорлявий хлопчик у блакитній курточці.

— Правда, — підтвердив юнак.

Вперше посміхався Люб трохи по-іншому. І вперше я збоку подивилася на друга. Він виявився сонячним і привітним не лише до мене, а й до інших. Усміхався хлопець щиро й широко, а очі... очі кольору бурштину щасливо сяяли.

— Я вас бачила! — радісно випалила світловолоса кучерява дівчинка.

— І я тебе бачив! — не менш радісно відповів товариш, а потім торкнувся пальцем до носика маленької білявки.

— І я тебе бачив!

— І я!

— і я!

Вся малеча підхопила дівчачі слова і загомоніла ще голосніше. Любомир спочатку схилився до діточок, а потім і зовсім присів, даючи можливість кожному доторкнутися до розпатланого волосся, обличчя у ластовинні або носа. Дітлахи миттю кинулися обіймати Любоша.

— Я думав ти вище!

— Ти такий маленький!

— Любоше!

— А скільки тобі років?

Русявий молодик не встигав відповідати на всі питання і, зрештою, просто розсміявся, не витримуючи напору дітлахів. Кілька секунд штовхання, і Любош тепер просто сидів на траві, регочучи, а поряд сміялися діти. Такі різні, кумедні та малі, вони, як не дивно, знали мого друга. Налетіли на нього, як бджоли на мед, тим самим нахабно відібравши в мене. Схоже, у Любомирі вони бачили уособлення добра та радості, адже, наскільки я знаю, діти відчувають добродушних людей. Мені залишалося тільки спостерігати, як Люб тонув у безліччі обіймів.

Біля себе відчула чиюсь присутність. Повернувши голову, побачила, що поруч стоїть молодик дуже схожий на Любоша. Ось тільки він був вищим і помітно дорослішим. Таке ж волосся, ластовиння і великі очі кольору бурштину... У кедах, у толстовці та темних джинсах, незнайомець здався Любомиром із майбутнього.

— І ось так завжди, — з усмішкою промовив хлопець. — Дітлахи люблять його.

Він мав таку ж чарівну посмішку і не менш приємний голос. На одній із рук я помітила фенечку друга.

– А ви…

– Я Ярослав, – незнайомець не дав мені домовити. — Можна просто Яр. Я старший брат цього блазня. А ти, мабуть, Настя?

— Так... — одразу розгубилася.

— Начутний, — з легкою усмішкою він глянув на мене. — Все, діти, гра скінчилася. Відпустіть Любоша.

Діти одночасно повернули до нас голови. Звідусіль почулося "Яр", "Це ж Яр". Ім'я старшого хлопця дітвора вимовляла із захопленням. Вони миттю слухняно розсипалися на всі боки і Ярослав, подавши руку братові, допоміг йому піднятися. Я не могла не помітити неймовірну схожість братів. У цей момент мені стало цікаво: на кого вони схожі? На маму чи на тата? Досі не могла й подумати, що десь зовсім поруч є хтось схожий на мого друга.

— Де тебе чорти носять? — обтрушуючись, невдоволено пробурчав Любош.

— Якщо ти цілими днями без діла по місту тиняєшся, то це не означає, що я такий же ледар, як і ти, — суворо відповів Ярослав.

— Та гаразд тобі... — Люб знову став усміхненим. — У мене серйозна місія. Он Наська руки на себе вирішила накласти, — з кам'яним обличчям, товариш кивнув у мій бік.

— Чия б корова мукала.

У відповідь Любомир не втримався від сміху. Мабуть, у них із братом були настільки довірливі стосунки, що вони без вагань говорили одне одному все, що накипіло.