28 вересня 2015 року.

— Only you can make all this world seem bright …

Ми стояли на краю даху багатоповерхівки, як Кейт Вінслет та Леонардо Ді Капріо з "Титаніка". Однак Любош не тримав мене за талію, як Джек Розу, він ще більше розставляв мої руки на всі боки, притримуючи за долоні. Наспівуючи, хлопець розгойдувався з боку в бік на такт уявній музиці.

Вперше за три тижні нашого спілкування одягла чорну сукню міні. Так, після схуднення в моєму гардеробі з'явився значно більший вибір одягу, проте одягати короткі спідниці чи сукні досі соромилася. Сама не знала, навіщо накупила такі речі, які так жодного разу й не одягла. Можливо, у той момент думала, що настане час, коли з легкістю вдасться відпустити колишню Настю, а разом із нею всі ті комплекси, які заважали нормально жити. І цей момент нарешті настав.

Вперше я не була схожою на себе. Почала потроху прощатися з колишньою товстушкою, щоб жити новою Настею. Мріяла стати романтичною, жіночною, тендітною та красивою. Сьогодні взула ботильйони на підборах, накрутила волосся, одягла нову шкіряну курточку (яку, як і всі інші речі, купила моя тітка) і нафарбувалася. Любош цього вечора також був не схожий сам на себе у теплому спортивному костюмі. Друг не міг милуватися моїм новим амплуа. За дві години мої вуха почули стільки приємностей, скільки ніхто ніколи не говорив.

Перед очима, як на долоні, відпочивало місто. Сонце сідало за обрій, розфарбовуючи пухнасті хмари в багряні відтінки. Цей вечір був справді чудовий.

Любомир продовжував співати, всіляко намагаючись відтворити пісню голосом Елвіса Преслі, але в нього виходило настільки паршиво, що я, розчервонівшись, давилася від сміху.

— Only you can make the darkness bright …

З рота вирвався легкий смішок, але я змогла миттєво його придушити. Заплющила очі. Губи розпливлися у щасливій посмішці. Я просто не маю права зруйнувати таку теплу та незабутню мить.

— Не ржати! — прошипів мені на вухо хлопець. — You're my dream come true,

My one and only you.

Останню фразу він буквально провив, і цього разу я вже не стрималась і розсміялася. Мій добрий настрій підтримав і друг. З легким сміхом Любош витяг з кишені телефон і ввімкнув камеру. Єдине, про що я забула сказати, це те, що Люб шалено любив фотографуватися. Зробивши кілька гарних кадрів, він схопив мене за талію та відтяг подалі від краю даху. На підборах я була такого ж зросту як і Любомир.

— Як у "Титаніку", чеслово, — хлопець був як завжди незворушний.

— Любоше, я тебе люблю... — з усмішкою, кинулась йому на шию, обіймаючи.

— Що ти ляпнула? — розсміявся він, не відводячи від мене погляду.

— Як friend-а, ​​— парирувала я, сильніше стиснувши шию друга.

— Наська, задушиш! — усміхаючись і витріщивши очі, вигукнув Любомир. — Дурна, я падаю!

Знову дивно підвернувши ногу (як я зрозуміла, його точно навчили цьому на якихось курсах акторської майстерності), молодик впав на поверхню даху. З урахуванням обіймів та траєкторії падіння, я виявилася зверху на ньому. Саме це змусило друга голосно розсміятися.

Я спробувала злізти з нього, але нічого не вийшло: Люб, обіймаючи, тримав мене на собі. Відчувала під собою його тіло та деяку незручність від незвичайного положення. Сміх зник, коли нам вдалося зустрітися поглядами.

— Наська, нам треба поговорити, — з серйозним виразом обличчя прошепотів хлопець.

— Про що? — від подиву затамувала подих.

— Ти будеш моєю дівчиною?

З відкритим ротом, дивилася на нього. Мені почулося? Чи Любоша потягнуло зовсім у інший бік? Так, сперечатися не буду, Любомир по-справжньому приголомшливий хлопець, але я не закохалася в нього, а прив'язалася. Для мене він став не просто другом, а старшим братом, який кожну мить здатний дарувати радість та сміх. Про якісь сильніші почуття і стосунки жодного разу за цей час навіть не замислювалася. Можливо, наші погляди один на одного дещо відрізнялися?

"Любоше, ні..."

Від думки, що Любомир закохався, мені стало сумно та дурно. Боже, тільки це! Навіщо? Чому?

Я злякалась. Зрозуміла, що найбільше боюся рано чи пізно закохатися в нього до запаморочення, втратити голову з таким чарівним хлопцем... Але я й подумати не могла, що ця участь першим спіткає Любоша.

— Любе, ти що… — ледве стримуючи себе від сліз, тремтячим голосом спробувала щось сказати.

— Наська, я пожартував, не бійся, — посміхаючись, він сів, посадивши мене собі на ноги. — А взагалі… я хотів запитати… Як твоя депресія та думки про самогубство? Я хоч трохи допоміг тобі?

Як тільки його слова дійшли до мого затуманеного розуму, у мене від душі відлягло. Фух, пронесло!

— Трохи, це надто слабо сказано... Ти подарував мені віру у життя.

— Ох, Настасся! — Любош притиснув мене до себе. — Якби у мене були крила, я би навчив тебе літати! — захоплено вимовив юнак з щирою посмішкою. — А так максимум псевдотитанік на даху багатоповерхівки.