19 вересня 2015 року.

Любомир зник. Декілька днів тому він зник з мого життя так само раптово, як і з'явився, прихопивши з собою позитивний настрій. Будні знову перетворилися на нестерпні години буття у шкільній цитаделі. Знову почала звертати увагу на однокласників, на їхні слова, підколки та безглузді витівки. Хоча, як правило, дивлячись у вічі цих підлітків, я нічого не чула, бо навіть не розрізняла облич людей. Все померкло і розчинилося в сизому тумані депресивних думок. 

Фенечку, подаровану ним, знімала в окремих випадках. Ця невигадлива прикраса стала найдорожчою річчю для мене. Цінніша за будь-які подарунки від родичів. Тим більше, така яскрава, вона постійно нагадувала про таємничого друга, його сміх, посмішку і нескінченні, здавалося б, порожні розмови.

Щогодини зі страхом набирала номер Любоша, але, на жаль, жіночий голос постійно повторював ненависне:

"Зараз, на жаль, немає зв'язку з вашим абонентом, зателефонуйте, будь ласка, пізніше."

Я стала параноїком. Почала засинати з телефоном у руках, час від часу питаючи в тиші:

"Любоше, де ти?"

У кожному перехожому бачила знайомі риси обличчя, худорляву постать. Часто оглядалася, бо, як здавалося, чула за спиною його голос, але раз у раз на мене чекало розчарування. В голову, як завжди, лізли лише погані думки. Я боялася, що з ним щось трапилося, але ще більше лякало, що Любош просто не бажає продовжувати спілкуватися. Дуже важко було зізнатися самій собі, що зі мною ніхто не хоче дружити, і в цьому світі місця мені немає.

Я шукала його і у спорткомплексі. Це місце тепер асоціювалося у мене тільки з Любом, адже саме там ми познайомилися та проводили більшу частину спільного часу. Чотири дні поспіль я ходила туди після школи, сподіваючись побачити друга на краю басейну, почути ту ж тугу мелодію, що й уперше, але дива не було. Губна гармошка, яка вкрилася пилом в одній із роздовбаних шафок, лише підтверджувала мої побоювання: Любош тут не з'являвся.

Мабуть, за останні ночі я виплакала всі сльози. Червоні очі та припухлі вії робили мене схожою на людину, практично вбиту горем. Вчителі часто питали, хвилюючись, чи все у мене добре, але у відповідь я лише кивала головою. Це мої проблеми, мої переживання і нікому не варто про них знати.

Мама з татом так були зайняті власними стосунками, що не помітили, коли я стала щасливою. Тепер вони не помічали і мого горя, хоча, якщо чесно, я хотіла б поділитися з кимось тим, що поїдало зсередини. Я завжди мріяла про дружбу з мамою. Чекала її підтримки, потребувала порад, адже вона вже стільки років прожила, а я тільки починаю жити, але цього не було. Все навколо пригнічувало з кожним днем ​​все більше і більше.

Сьогодні стояла ясна погода, яскраво світило сонце. Легкий, теплий вітерець нагадував про недавнє літо. Вийшовши зі школи, я помітила знайомий "шухер". Він сидів на сходинці, граючи на телефоні. Нас розділяв приблизно десяток кроків. Я різко зупинилася, як укопана, не вірячи своїм очам. Це все мені наснилося? Чи Любош справді тут? Хвилюючись, я закусила губу і відчула, як сильно забилося серце. Прикрила долонею носа, аби не розплакатися від щастя. З ним все добре.

Затамувавши подих, якомога тихіше підійшла до товариша, схилилася і заплющила долонями очі. Я не бачила Любоша шість днів, а, здавалося, минула ціла вічність.

— Настасся, це ти, — спокійно сказав хлопець.

У його голосі чулася хвороботворна хрипота. Швидше за все, улюблене морозиво та прогулянки під дощем трохи похитнули імунітет друга. Я прибрала долоні від його очей. Одразу ж обплела руками хлопчачу шию і притулилася до нього, замружившись від  щастя.

— Любоше... — з тремтінням у голосі, ледь видавила з себе.

— Мишеня моє… — закинувши руки за спину Люб покопався в моєму волоссі, як завжди, зіпсувавши зачіску. — Іди сюди, я тебе обійму.

Двічі просити не довелося. Я швидко опинилася біля друга і ми зустрілися поглядами. По виразу його обличчя стало зрозуміло, що мій зовнішній вигляд засмутив Любоша. Без слів він притис мене до себе.

— Привіт, — намагаючись не плакати, видавила з себе.

— Вибач, — гірко вимовив Любош, торкнувшись долонею мого волосся.

Затамувавши подих, я уткнулася носом у плече друга і відчула запах фарбованої шкіри. Я не могла вимовити жодного слова, бо ледве стримувалася, щоб не розплакатися. Натомість Любомир терпляче чекав на відповідь.

Я відчувала, що йому було неприємно бачити мене у такому стані. Він безперечно відчував свою провину за відсутність. Сил ображатися на друга не було, випускати його з обіймів не збиралася, боячись, що Люб знову зникне, залишивши мене на самоті.

— Де ти був? — перше, що сказала, коли трохи заспокоїлася.

— У мене були справи, — таким же хрипким голосом відповів Любош. — Поглянь на мене.

Все ж таки довелося відпустити хлопця. Червоними очима, сповненими сліз, я подивилася на друга. У відповідь він заплющив одне око, а його губи розпливлися в чарівній усмішці.

— Яка ж ти плакса в мене!

— Любоше…