3 вересня 2015 року. |2|

* * * * * 

— А якщо дуже захотіти, то можна ходити і так, — з широкою посмішкою Любош йшов стежкою на руках.

Я пленталася позаду нього і їла коржик, акуратно відриваючи пальцями від нього по шматочку. Незважаючи на всі заперечення, мій новий товариш вирішив накупити випічки, аргументуючи це тим, що дуже голодний. І я не мала іншого вибору, як пояснити, чому я не дозволяю собі їсти пиріжки.

Уважно розглянувши хлопця, я помітила, що його обличчя вкрите дрібним ластовинням. Напрочуд, воно не робило його негарним, навпаки, складалося враження, що Любош — справжній сонячний хлопчик. Мама завжди говорила, що в кого ластовиння на обличчі, того любить сонечко. Я посміхалася, дивлячись, як це чудо природи йде лісовою стежкою на руках. Він ішов з такою легкістю, ніби ступав ногами. Це було дивно, адже дуже розвиненої мускулатури у Люба я не помітила. І сам він був худший, ніж я, хоч і на півголови вище.

Футболка сповзла на обличчя юнака, талісман "інь-ян" вдарив Любоша по лобі і він розсміявся. Сміх веселий і щирий викликав у мене посмішку, а очі… Очі одразу ж опинилися на його торсі. Хлопець виявився худорлявим, але підтягнутим. Ніякої супер спортивної фігури, хоча на його животі і були ледь помітні "кубики".

— І де ти навчився так ходити? — одразу ж спитала, коли розчервонілий Люб знову стояв на ногах.

— Не скажу, — юнак лукаво заплющив одне око, а потім відірвав від коржика шматок і одразу ж засунув до рота.

— Господи, да в тебе ж руки брудні!

У відповідь мій співрозмовник зі смішком витер долоні об джинси та продемонстрував мені їх.

— Вже чисті! — щаслива, немов дитяча, посмішка з'явилася на вустах Любоша.

Ось минуло майже дві години, як ми гуляли лісом. Мій новий знайомий виявився рідкісним балакуном і переговорити його було неможливо. Якби ще по дорозі до спорткомплексу хтось сказав би мені, що сьогодні знайду там справжній скарб, то я б із задоволенням відправила б цього розумника до біса. Час, проведений поряд з Любом, летів дуже швидко, а посмішка не зникала з обличчя. Я вперше могла з кимось бути самою собою, без вигаданих образів та масок. Однак чомусь дивне відчуття того, що наше знайомство так і залишиться випадковою зустріччю, мене не покидало. 

У Любоша в запасі було багато цікавих історій, які хлопець розповідав емоційно та активно жестикулюючи. Щось підказувало мені, що цьому хлопцеві не сімнадцять років, а трохи більше. Він був неймовірно артистичний і впевнений у собі. І, як я зрозуміла, Люб радів щоразу, коли вдавалося мене розсмішити. Про себе Любош говорив побічно, тож дізнатися про нього хоч щось було украй важко.

Раніше я вважала, що худі хлопці не можуть бути привабливими. Образ ідеального молодого чоловіка повністю викарбувався на основі глянцевих журналів та фотографій в інтернеті. Але зараз усі мої уявлення про представників чоловічої статі повільно руйнувалися. Любомира було важко назвати красенем, але в ньому було щось незвичайне, щось таке, що манило до себе, мов магніт. Його скуйовджене волосся і чарівна посмішка разом з ластовинням і великими очима робили Люба не схожим на більшість молодих людей. Усміхався він широко, на всі тридцять два, а сміх… заразливий і щирий ще більше піднімав настрій. Багата міміка підтверджувала те, що Любош талановитий актор. Дурне різнокольорове татуювання, яке я так і не розібрала, вузькі темні джинси... Це все за сто двадцять хвилин стало для мене рідним.

— То як ти навчився ходити на руках?

— Мовчки, не жуючи булочки, — засміявся мій новий знайомий. — І де ти товста? — зсунувши брови і відірвавши ще один шматок коржика, поцікавився Люб.

— Скрізь, — важко зітхнула і віддала йому пакетик з пиріжками.

— Якщо ти товста, то я бодібілдер, — жуючи, пробурмотів хлопець.

— Не говори з повним ротом, а то подавишся! — суворо промовила я, чим викликала сміх співрозмовника. — Любоше! Ніякий з тебе бодібілдер, ти занадто худий!

— Ось і я про те саме, — юнак відкусив шматок коржика і продовжив говорити. — Немає в тебе нічого товстого. І не треба слухати нікого. Ну, крім мене, звісно.

— А скільки тобі років? — різко змінила тему, зрозумівши, що розвивати тему своєї неідеальної фігури не варто.

— Дев'ятнадцять скоро буде, а що?

— Да ні, нічого ...

Його відповідь мене здивувала. Любомир не виглядав на вісімнадцять років, максимум на сімнадцять, але мені здавалося, що він може виявитися старшим. Дивно було гуляти лісом із дорослим хлопцем, адже, як правило, молоді люди на мене взагалі не звертали уваги… Хоча судила я лише по шкільними хлопцям, адже за межами школи ні з ким не спілкувалася, крім декількох віртуальних друзів.

Любош мав свій неповторний і оригінальний стиль. Дивлячись на нього, я не могла уявити його одягненим в щось інше і, наприклад, без татуювання чи зачесаним. Він явно захоплювався акторською майстерністю. Це можна було сказати з його поведінки, жестів та міміки. З Люба вийшов би чудовий актор театру чи кіно.