3 вересня 2015 року. |1|

Кроки, нехай і тихі, луною віддавалися в порожньому приміщенні великого занедбаного спорткомплексу. Кілька років тому, під час сильної грози, блискавка влучила в його ліве крило. Вона і спричинила величезну пожежу. Хоча містом ходили й інші чутки, мовляв, комусь сподобалася територія. Але якщо добра частина будівлі згоріла, то чому її тепер закинули? Адже в такому випадку це місце можна було б викупити задешево. Мені ж здавалося, що у всьому цьому винна природа. Так чи інакше, але грошей на ремонт та реконструкцію при владі не було, тому реставрацію спорткомплексу було вирішено відкласти на кілька років. Хоча ці кілька років, знаючи владу нашого міста, з легкістю могли перетворитися на кілька десятків.

Неподалік цієї будівлі був невеликий ліс, де рідко можна було зустріти когось із живих людей. Хоча мертвих я також досі тут не бачила. Може просто не щастило зустріти зомбі чи чудовисько? Біс його знає.. З невідомих причин цей лісок, разом із спорткомплексом, відлякував мешканців. Я ж, навпаки, знайшла свій спокій у цій занедбаній споруді та загадковому лісі. Ви запитаєте мене: чим це місце таке загадкове? А я вам відповім: кожен ліс має свою таємницю. Таємницю, що передається з покоління до покоління. Її неможливо побачити, але можна відчути. Вона в кожному дереві, кожному листочку, кожній грудочці землі. Вона навіть у повітрі. І, заплющивши очі і вдихнувши глибше, сам наповнюєшся такою чарівною загадковістю.

Це місце, яке відрізнялось від звичних асфальтованих вулиць та будівель, іноді нагадувало казку. Тільки тут можна було відволіктися від сірого та повсякденного життя, особливо за стінами спорткомплексу, що з кожним днем ​​все більше руйнувався, не витримуючи протистояння зі стихією та природою.

Незважаючи на конфліктні відносини з однокласниками, я змушена була продовжити навчання за стінами тієї ж цитаделі освіти. Батькам було начхати на всі мої благання, вони вважали, що треба відучитися (я б сказала відстраждати) усі одинадцять років. У мене було безліч аргументів, щоб піти вчитися до іншого навчального закладу та почати здобувати професію. Я вважала, що мої слова мали значну перевагу над батьківськими, але на жаль помилилася. Отже, театр абсурду продовжився і в новому навчальному році. Назвати осередком науки і культури цю чотириповерхову цитадель не наважувалася. Чому? Тому що серед учнів до десятого класу пішла лише "еліта" класу. І я.

Літо, що майнуло неймовірно швидко, забрало багато зайвих кілограмів. Повернулась я до школи вже не звичною для всіх "коровою", а звичайною дівчиною, яку дехто навіть прийняв за нову ученицю. Проте їхні мрії були швидко розвіяні. З'явилося багато запитань щодо того, як мені вдалося схуднути, але я мовчала. Вони не повинні були знати, що головними причинами були їх знущання та нервові зриви.

Батьки стали більше пити, а отже сварки в будинку почастішали. Наші стосунки з мамою та татом загострилися. Я майже не спілкувалася з ними, воліючи значну частину свого дозвілля проводити тут, за стінами напівзруйнованого спортивного комплексу. Я сподівалася, що колись вдасться зустріти якогось маніяка, який без зазріння сумління загубить моє життя. Знущання у школі продовжилися і "корова" так і залишилося моїм прізвиськом.

Сьогодні, крокуючи звичним і порожнім коридором, який, напрочуд, не піддався руйнуванням, я почула дивний звук. З боку басейну грала мелодія, яку не змогла розібрати. Я спробувала здогадатися, що за музичний інструмент здатен видавати такі звуки, але мені не вдалося цього зробити. Звернувши убік, пішла не до звичного спортивного залу, а до басейну. З кожним кроком мелодія ставала все гучнішою. Вона була чуттєва і тужлива, наче плач чиєїсь душі. Кроки стали менш впевненими, а серце шалено забилося: уперше тут хтось був, крім мене. Хто це? Що ця людина тут забула? Тужлива мелодія на кілька секунд припинилася, а я зупинилася, наче вкопана. Якщо я продовжу свій шлях — мене почують.

Мелодія відновилася, але стала сумнішою. Заплющивши очі, відчула, як стислося від болю серце і на очі навернулися сльози. А цей інструмент плаче, мов душа. Ця мелодія... Вона ніби смичок, який торкнувся абсолютно всіх струн моєї втраченої душі.

Декілька хвилин дозволила собі насолоджуватися плачем дивного музичного інструменту. Заплющивши очі, вслухалася і відчувала біль таємничого гостя. Хто він? Що він тут забув? І чому в нього так страждає душа?

Вирішила, що не варто зараз усіляко гадати, потрібно просто побачити того, хто здатний так чуттєво грати. Продовжила шлях до басейну, але мої кроки втратили впевненість, долоні спітніли, а коліна почали підкошуватися. Ніколи в житті я не могла похвалитися сміливістю, проте сьогодні вперше була змушена подолати всі свої страхи.

Не знаю навіщо, але перед старими обдертими дверима перехрестилася. Було неймовірно страшно, і водночас інтерес поїдав мене зсередини. Я торкнулася дверей, і якомога тихіше відчинила. І хоча від мого руху двері відчинилися лише на кілька сантиметрів, очам відкрилася незвичайна картина: за кілька метрів від мене, на краю порожнього басейну сидів хлопець. Сумнівів, що це справді представник чоловічої статі, не було. Я чекала зустріти грізного і страшного, не зовсім тверезого чоловіка, а натомість побачила худу спину в сірій футболці і скуйовджене світло-русяве волосся.

Шокована, я відкрила рота не в змозі сказати що-небудь. Некрасиво і зовсім неввічливо було так стояти і спостерігати за ним. Проте сил вимовити хоч слово в мене не було. Голос зник, він розчинився у сумній мелодії.