13 квітня 2015 року.

— Іди швидше, корова! — над самим вухом почувся дзвінкий дівочий голос. — Ледве плетешся!

Не варто було навіть обертатися, щоб дізнатися, хто вирішив звернутися до мене таким чином. Цей голос належав моїй однокласниці — стрункій білявці Діані. Ось вже дев'ять років поспіль, майже щодня, вона не забувала про мене і не втрачала можливості хоча б раз кинути "лагідним" словом. У її мові завжди було стільки "любові", що час, проведений на уроках, здавався справжньою вічністю. Неповага з боку однокласників була однією з головних причин нелюбові до школи.

— А я знаю в кого ти закохалася, — блондинка порівнялася зі мною і з гордістю торкнулася власного фарбованого волосся.

Я зніяковіло поправила лямку рожевого наплічника та спробувала прискоритися. Зі сміхом однокласниця наздогнала мене і навіть трохи випередила, навмисно демонструючи худорляві ноги. Вигляд стрункої дівочої фігури ще більше зіпсував настрій, адже я ніколи не була такою мініатюрною.

— Товстуха, ти оглухла?

З іншого боку вже почувся голос Аліни — кращої подруги Діани. Говорити про те, що вони вирішили продовжувати власні знущання поза стінами шкільної цитаделі не було сенсу. Мета їх життя полягала в постійному випендрюванні одна перед одною і пошуку жертв, яких використовували для підняття самооцінки. Проте куди вище? Довгі носи підступних дівчат були задерті так, що, здавалося, ось-ось почнуть дряпати стелю. Іноді, дивлячись на однокласниць, у мене складалося враження, що вони трошечки відстали на сходах еволюції. Сенсом їхнього буття були дорогі гаджети, вечірки, клуби, багатенькі хлопчики... Природа наділила їх красою, але, на жаль, обділила інтелектом.

Сміх, жорстокий та пронизливий, миттєво зруйнував філософські думки. Мене з силою схопили за руку та зупинили. Тільки в цей момент я зрозуміла, що за мною слідували не дві самозакохані білявки, а добра половина нашого "дружелюбного" класу.

Роздумувати над тим, чому так склалася ситуація, я не хотіла. Причину ось такої нелюбові до себе бачила у зайвій вазі та у безлічі комплексів, що виникали якраз на цьому ґрунті. Але як може не бути цих самих комплексів, коли кожен день ​​тебе постійно принижують твоїми недоліками, до того ж не тільки в школі, а й удома!

Суворі батьки, які іноді знаходили втіху в алкоголі, запрошуючи до нашого будинку своїх друзів, були немов камінь, що ось уже п'ятнадцять років тягнув мене на дно глибоко озера, ба навіть океану. Про те, щоб бути коханою дочкою, я могла тільки мріяти: тато з мамою або надмірно "відпочивали", намагаючись всіляко показати, що вони ще зовсім молоді, або постійно були на роботі, або, що було набагато частіше, сварилися між собою, приплітаючи до цих чвар мене. Все частіше почувалася зайвою, і вже не раз із розпачом питала:

"Мамо, навіщо ти мене народила?"

Усім серцем хотіла отримати від неї хоч краплину материнської любові та турботи, а від тата чекала захисту. Але чомусь батьки лише підтримували однокласників і, не завжди на тверезу голову, починали висміювати мої вади. Чому? Мамо, навіщо? Я тільки хочу розуміння…

— Ти ж у нього закохалася? — Діана схопила мене обома руками, а потім показала пальцем на привабливого десятикласника.

Я не знала, звідки у них з'явилася ця безглузда інформація, але вона частково була правдивою. Так, цей темноволосий хлопець на ім'я Дмитро здавався мені привабливим, але говорити про те, що я закохалася в нього це вже занадто. За своє життя я ніколи по-справжньому нікого не любила.

— Насте, ти себе в дзеркало бачила? — з самовдоволеною посмішкою поцікавився юнак у джинсах та блакитній футболці. — Ти жахливо виглядаєш. Мені товстухи не подобаються.

І хоча мої почуття до Діми були зовсім не такими, якими їх вирішили виставити мої "доброзичливці", серце стиснулося від болю: образити можна так легко, так само, як і плюнути в душу. Ох, Боже, прошу, дай мені сили довчитися хоч би до кінця року.

— Я, звичайно, люблю дівчат із округлостями, але не настільки…

Від кого, а від нього такі слова були справді несподівані. Я б навіть сказала — занадто. Діма завжди здавався мені приємним молодим чоловіком та старанним учнем. Але, на жаль, він виявився таким самим, як і всі вони.

— На коліна, тварюка!

Сильний удар від цього ж привабливого юнака припав у спину, і від нього опустилася навколішки. Біль знову стиснув серце, а на очах з'явилися сльози — як далі жити? Невже все життя буде суцільним знущанням? А як же дружба, довіра, кохання? Удари стали сипатися один за одним, а біль, хижим птахом, розривав зсередини на шматки.

"Я змінюсь. Або ж помру."