1.2. Криза

Ми з Тайром познайомились ще в Академії. Він був на випускному курсі, а я щойно вступила. Він одразу мені сподобався – щира тепла посмішка, трохи хвилясте темне волосся і яскраві сині очі за окулярами у тонкій оправі. Він був відмінником, старостою та головою ради Адептів. Він не був з тих хлопців, які розбивають дівочі серця щосереди, або гуляють на гучних вечірках. Його пасією були книжки, історія, наука. 

Одного разу в мене виникла суперечка із архіварускою бібліотеки, і він допоміг нам вирішити її полюбовно. З того часу, мабуть, він звернув на мене увагу. Ми почали гуляти разом, проводити час у академічному містечку, сідати разом в їдальні. За пів року до його випускного – ми нарешті офіційно стали парою, а коли через три роки я закінчила Академію – Тайр зробив мені пропозицію.

Я пішла працювати до нього в архів, аби бути ближче. Це було так звично, знайомо, і ніби очевидно: так і має бути. Але з кожним днем замість зближення ми ніби ставали одне від одного все далі і далі.

Хоча Тайр досі не бачив жодних проблем, як він заявляє. А ось я... Я відчуваю, ніби життя знаходиться десь далеко за межами Кардійського архіву і я чомусь ніяк не можу до нього дістатись.

Тайр мовчав, занурений в свої думки. Мабуть, ці суперечки йому набридли і він просто намагається перечекати чергову бурю.

Я на мить заплющила очі та перевела подих.

— Тайре, я хочу зберегти наші стосунки. Я хочу їх розвивати, хочу, аби вони не втрачали свою живість та пристрасність. Але для цього треба часом додавати в життя якесь різноманіття. Проводити більше часу поза архівом, взаємодіяти з життям, яке відбувається тут і зараз, а не лише з тим, яке засвідчене на пожовклих аркушах.

— Ти наполягаєш, що для збереження наших стосунків ми маємо покинути цю роботу? – Тайр сидів, піднявши брови і склавши руки на грудях.

— Але ж ні!...Необов'язково! Це... — я заплуталась, сама не знаючи, як пояснити йому мої відчуття і чого саме я хочу. Це було щось таке ніби під шкірою. Ніби щось давно заховане всередині прагне до виходу, і якщо цього не зробити... Не знаю, що буде, але передчуття не надто приємне. – Я просто дуже хочу поїхати на скелі Муерно-Арі, – видихнула я втомлено, – просто зараз, цими вихідними. Я не знаю, як тобі пояснити, але я буквально відчуваю це як якусь нагальну, ірраціональну потребу. Невже ти не можеш взяти хоча би тиждень відпустки? — Я помітила, як почала нервово ходити кімнатою, ніби стояти на місці було занадто важко. 

Тайр дивися на мене серйозно та уважно, не відводячи погляду. 

— Ліарін, я тебе не розумію. Я намагаюсь, але ніяк не виходить. Я не бачу жодної причини, для чого ми мали би зараз, коли маємо безліч роботи і планів — зриватись і їхати в сусіднє королівство дивитись на скелі. Бо чому? Тому що тебе всюди «переслідує» реклама турів у це місце? – Він спитав це серйозно, без насмішки, але я починала злитись.

В цьому весь Тайр. Втілення логіки, раціоналізму та доведених фактів. Спокій, стабільність, стриманість – прямо тобі три «с» за якими він живе.

І мені завжди це подобалось в ньому, але зараз це неймовірно дратувало.

І я не могла до кінця зрозуміти це відчуття, адже я і сама не була «тері імпульсивність». Так, я була все ж емоційнішою за Тайра, але ми, ельфи Астренії здебільшого усі маємо більш стриманий, врівноважений характер. Ми не схильні до яскравих проявів почуттів чи вибухових реакцій. Часами я здавалась собі тут чужою, бо поводилась не так, як інші, особливо у підлітковому віці. Але з часом чи то переросла, чи то навчилась краще маскувати емоцій і почуття. Або ж, можливо, енергія гір таки вплинула і на мене, сформувавши необхідний характер.

Я стояла і розуміла, що все залишиться як є, а ці наші розмови — суперечки можуть стати спільним хобі по вечорам, якщо нічого не змінити. Тому подумки полічила до п'яти, видихнула, прикриваючи очі, і нарешті змогла зібрати слова докупи:

– Тайре, я знаю, що для тебе важливо аби все було чітко, стабільно, по графіку, і бажано з планами, прописаними детально і на десять років наперед. Але я більше так не можу. Мені не вистачає спонтанності, пригод, — сказала й сама шоковано витріщилась на край столу, який стискала руками. Такого я від себе не очікувала... Пригод? Серйозно, Ліарін? Але відступати було вже нікуди. — Я хочу йти за покликом свого серця, а не скніти в архіві до кінця життя. І не випрошувати в тебе можливість поїхати разом в подорож. Я не знаю, що саме зі мною зараз відбувається, але відчуваю що це щось важливе. Ти можеш мене зрозуміти? — Я дивилась на нього з надією. Навіть, якщо наші стосунки добігають фінішної прямої, я хотіла зберегти хоча б дружню дистанцію. Все ж таки Тайр був мені дуже близьким. 

Тайр мовчав якийсь час. Я бачила, як впертість, суворість в його очах змінюються сумом і відчуттям приреченості від розуміння до чого все йде.

– Ти знаєш, Ліарін, що я дуже тебе ціную і люблю. Ти завжди залишишся для мене близькою і особливою, – він на мить замовк, добираючи слова. – І так, я можу тебе зрозуміти. Хоча і не скажу, що міг би колись керуватись тими самими ідеями і почуттями, що й ти зараз. Але я можу зрозуміти. 

Ми мовчки дивились одне на одного, розуміючи, що чотири роки нашої спільної історії відтепер залишаться замкненими у цьому архіві.