35. Зрада

Темі

Зрада має мало відтінків. Зазвичай вона вугільно-чорна, гірка на смак та в'яжучо-липка на дотик.

Проте іноді, вона набуває інших відтінків — графітного, темно-сірого, сірого... Але на смак та дотик лишається та сама.

Зраджують усі.

Королі зраджують своїх дітей, продаючи їх, роблячи з них заручників угод та домовленостей, задля міцнішого втримання корони на власній голові.

Діти зраджують сім'ї, та їхні багатовікові традиції, в надії отримати хоч дещицю власної волі та свободи вибору.

Дорослі зраджують один одного та самих себе. Мотиви їхні можуть бути різними, і саме це, часом, робить колір зради не таким чорним.

Але ось ця, остання зрада — найгірша з усіх можливих.

Бо зрада самого себе ніколи не має інших відтінків. І гіркота від неї вже довіку не вимиється жодними настоями. 

Я слухала цього юнака, і розуміла, як він через зраду найближчих людей — із самого дитинства навчився зраджувати сам себе. А картав себе найбільше через те, що зрадив свою кохану.

Так, хлопче, твій тягар залишиться з тобою до кінця життя. Але ти в силах його нести.

— Король Остарнієль отримав своє покарання заслужено, бо зрадив те, що для мене було неприпустимим, — повільно промовила я в тиші, яка запала після оповіді хлопця. — Він зрадив свого сина, зрадив саме кохання, ледве не зрадив усе королівство. Покарання для роду Іррітель не було прокляттям — воно було захистом для тих, хто у майбутньому міг опинитися у владі чужих амбіцій і постраждати через це. Мені шкода, Рікаєлю, шо ти опинився саме в такій владі. Тебе, так само, як і Муерно колись — зрадив твій власний батько. Так само, як і мене колись — зрадив мій.

Я замовкла, задивившись на мить на скляну поверхню озера. Три з половиною тисячі років минуло, а рани мої ще досі відчуваються свіжими.

— З погляду свого батька, я теж, звісно, зрадниця, бо пішла проти своєї сім'ї, своїх традицій та усталених правил. Проміняти усе божественне на якогось смертного, — я хмикнула і похитала головою. — Батько вважав мої почуття дурницею, юнацькою примхою. І не зміг цього пробачити. А я вирішила втекти — і через це ледь не зруйнувалася уся Цилісея.

Спогади були чіткими і тілесними, наче це все було вчора.

— Але я змогла витримати цей удар. І залишилась живою. Я більше трьох тисяч років несу свій тягар. Той самий, який пам'ятає про те "ледве" яке мало не сталося з моєї провини, про тисячі людей, які були висмикнуті зі свого світу і закинуті у вороже середовище, про онуку, яка все життя жила не знаючи хто вона. З моєї провини. Цей тягар не легшає з роками, Рікаєлю. Але ти навчаєшся не тягнути його весь час на собі, а просто поставити поруч і не забувати. Про нього дуже важливо не забувати хоча б тому, що він може слугувати для тебе яскравим орієнтиром, який нагадуватиме що саме, в цьому житті, є для тебе найважливішим. 

Ти можеш подивитись зараз навколо себе, і зрозумієш, що у цій ситуації — ти зрадник для всіх. Ти зрадив сім'ю, династію, своє королівство, дружбу, кохання, себе. Перш за все, себе. Потрапивши в пастку, яку для тебе розставили інші — ти став занадто метушливо борсатися, чим загнав себе а неї ще глибше. 

Але ти бачиш і визнаєш свої помилки, хлопче, а це вже означає, що з цієї пастки ти, принаймні, хочеш вибратися. Тож, можливо, в твоїй історії ще втрачено далеко не все?

Я подивилась йому за спину, де з-за стіни вийшла заплакана і бліда Єларейн.

— Ходімо, — скомандувала я всім, — зараз ми тут зайві свідки.

Рікаєль

Слова Богині були як ляпаси — різкі і без жодного згладженого кута. Але вони були правдивими, і саме тому били настільки боляче. Проте, попри все, що сказала вона, і попри те, що думав про себе я сам — я також усвідомив те, що досі маю надію.

Я не перший ельф в історії світу, який наробив безліч помилок. І більше за все на світі я хочу їх виправити, хай чого мені це коштуватиме. Я бачу своє життя лише поруч з Єларейн, але не знаю чи зможе вона мені хоча б колись пробачити той біль, через який мусила пройти з моєї вини.

Я обернувся до дружини. Всі інші залишили печеру, і ми були тут лише вдвох. Єларейн була бліда, як крейда, очі почервонілі і повні сліз. Мені хотілося обійняти її і притиснути до себе.

Але тепер я не мав права до неї навіть підійти без її дозволу. Єларейн покрокувала до озера, і я несміливо рушив за нею. Вона скинула взуття, і всівшись на великий валун, занурила ноги у воду.

— Мені важко тебе пробачити, Ріку, — тихо промовила вона, спостерігаючи, як озером розходяться кола, від руху її ніг. — Я хочу, але не уявляю як.

— Я зруйнував усе, що було між нами. Я зрадив твою довіру, Єларейн. Я не хочу прощення, бо не заслуговую на нього, — я хотів її торкнутися, мені було боляче від того, що вона, вперше за стільки років була від мене настільки далеко. — Я прошу тебе лише не обривати остаточно останню ниточку, яка нас пов'язує... Якщо вона ще залишилась. Будь ласка.

Один шанс. І я вперше в житті зроблю все правильно. Будь ласка, Єларейн. Я дивився на її профіль з благанням і надією. Єларейн обернула до мене обличчя, по її щоці стікала самотня сльоза, а в очах гострими іглами блищав біль.

Вона несміливо кивнула, а я рвучко видихнув, і опустився колінами на кам'янистий берег. Цим одним кивком Єларейн ніби обірвала всю ту напругу, на якій моє тіло мало змогу рівно триматись. Я зачерпнув долонями води з озера і плеснув собі в обличчя. 

— Дякую. Дякую, Єларейн, — я сидів так, на колінах перед озером, спершись руками о землю. В долоні впивались камінці, але завдяки ним я все ще міг відчувати те, що реальний світ існує, я в ньому і є, а отже — шанс щось змінити, теж.

За якийсь час, боковим зором я побачив, що Єларейн підвелася і попрямувала в бік кімнат. Щойно вона сховалася за поворотом, остання мотузка, яка ще тримала мене в купі, з тріском розірвалася і я вперше в житті розридався з усім можливим відчаєм і болем.