26. Печера.

Ліарін

Я стояла під душем, і все намагалась прибрати з обличчя дурнувату посмішку. Емоції Еріана, через перерваний приходом Ріка "майже поцілунок", були настільки яскравими, живими та відчутними — що їх неможливо було не помітити. 

Щиро кажучи, в ту мить я розуміла Еріана, бо мабуть відчувала щось дуже схоже. Але це на краще. Ми ще обов'язково все встигнемо, після того, як допоможемо Єларейн.

Повернувшись до кімнати, я кинула погляд на той самий букет, і відчула як в грудях теплішає, а від самого серця і до кінчиків пальців пробігають дрібні мурашки. Для мене ці знаки уваги від Еріана не були якимось звичайним залицянням. Він робив їх настільки унікальними та особливими, що я відчувала — це все саме для мене. Він ніби підносив мене цим на постамент, роблячи центром уваги, і це було неймовірно приємно, щемко і чуттєво.

Я лягала спати з тією самою посмішкою на вустах, і незчулася, як провалилась в глибокий сон.

Але за мить, я зрозуміла що буквально, провалилась. Мій подих перехопило на кілька ударів серця, а в голові запаморочилося. Усі мої відчуття волали про те, що я знаходжуся вже в іншому, незнайомому місці.

Я роззирнулась навколо, та зрозуміла, що стою у якійсь величезній печері. Її стеля була дуже високою, стіни розмальовані якимись символами. При стінах то там, то тут, ніби імпровізовані колони, височіли різноманітні кристали — такі високі, що я не могла би дотягнутися до їхньої верхівки, навіть якби стала на пальці. Вони видавали слабке сяйво, кожен відповідно до свого кольору. Через це печера була схожа на святкову кульку, чиї грані відбивають світло різнокольоровими відблисками. 

Я не чула ані крапель води, ані шероху протягу. В печері сухо відлунювали лише мої власні кроки, та нервове дихання.

— Агов! – Агов! Агов! Агов! 

Ніхто, крім луни не відгукнувся. Але відлуння було сильним, отже печера дуже велика, і можливо має якісь відгалуження. Не знаю, як я тут опинилась, але варто дослідити це місце, і знайти як звідси вибратися. Я вирішила йти понад стінами, вздовж кристалів-колон, так як вони досить добре освітлювали простір біля себе, і пройшовши сліпучо-білий, блакитний, рожевий та жовтий кристали, я дійшла до фіолетового. Він відрізнявся від тих, які я вже бачила. Всередині цього кристалу клубочились маленькі блискітки, устворюючи закручені візерунки. Цей процес так заворожував мене, що я несвідомо торкнулась кінчиками пальців цього кристалу, а він, ніби цього і чекаючи — наростив зсередини себе сліпуче фіолетове світло, та різким вибухом виплеснув його назовні.

Ця світлова вистава на мить дезорієнтувала мене, але прокліпавшись, я озирнулась і побачила що знову знаходжусь в іншому місці. На цей раз я стояла біля якогось підземного озерця, навколо теж були стіни печери, але вже без кристалів. На протилежному боці озера мерехтіла яскраво-біла стіна, ніби прикриваючи щось своїм світлом. 

Я підійшла ближче до озера та присіла навпочіпки. інстинктивно потягнулась рукою до води, але в цю ж секунду себе осмикнула, згадавши свій досвід з кристалом кілька митей тому.

— Не бійся, вона нікуди тебе не перенесе. І не зашкодить. 

Я різко обернулась, почувши чийсь мелодійний, гарно поставлений голос. Переді мною стояла висока, дуже гарна жінка із витонченими рисами обличчя, та довгим темним волоссям. Когось вона мені нагадувала.

Я нічого не відповіла, лише придивилась уважніше.

— А мені казали, скульптори були з найкращих. Невже так погано передали мою зовнішність, що ти не можеш впізнати? — іронічно всміхнулась мені... 

— Богиня?... — промовила я ошелешено.

— Темі. Просто Темі, дитя. Не люблю цих офіціозів, — вона поморщилась, насупивши ніс.

— А-а, ем... — здається, я марю. — Я Ліарін. 

І простягнула Богині долоню для рукостискання. Що я..? Пречисті озера.

Вона подивилась на цей жест з легкою посмішкою, а потім, скинувши брову, злегка насмішкувато спитала:

— Впевнена, що витримаєш це привітання?

Я швидко прибрала руку, зніяковівши. А Богиня дивилась на мене поглядом втомленої родички, яка всоте пояснює недолугим дітям прописні істини, які всі раптом позабували.

— У нас не так багато часу, Ліарін. Не слід витрачати його намарно. 

— Я... Нічого не розумію, — чесно зізналась я, в надії отримати хоч якісь пояснення.

Богиня зітхнула. Дуже... по-смертному так.

— Що саме ти хочеш зрозуміти?

— Для початку — як я тут опинилась?

— Ти не тут. Ти лежиш у своєму ліжку. Тут знаходиться лише твоя божественна енергія, яка сформувалась у астральне тіло. І я тобі дещо допомогла з цим.

Я подивилась на Богиню з-під лоба. Можливо, не найкраща стратегія поведінки з мого боку, але щось не надто це схоже на ту допомогу, яка мені потрібна.

— Для чого я тут?

— Нарешті пішли притомні запитання, — пирхнула Богиня, а потім раптово перейшла на серйозний тон, — Мені потрібна твоя допомога, Ліарін. 

Мої брови поповзли вгору. 

— Моя? Але чим...

— Ти маєш прийти у це місце у фізичному тілі, — не дала мені договорити Темі, — Відшукай його між скель і прийди. Тоді я все поясню. 

— Чому не зараз?

— Бо час твого безпечного перебування тут вже закінчується... — поспішно промовила вона. А потім в її погляді з'явився відгомін провини. Чого це вона? — І, думаю, тобі потрібна невеличка підзарядка, аби легше було мене знайти. Вибач, буде неприємно.

З цими словами Богиня схопила мене за руку, а я закричала від болю, знову провалюючись кудись у невідомість.