24

Еріан

Я зайшов до нашого будиночку на скелях, коли на вулиці вже почало сутеніти. Мені довелося затриматися дорогою, бо випала можливість домовитися з одним із найкращих проклятійників, і тепер я відчував сором і незручність, через те, що з'явився пізніше, ніж пообіцяв Ліарін.

Проте, підозрюю що вона навіть не помітила моєї затримки, бо коли я зайшов — Ліарін сиділа занурена у читання документів, і навіть погляду не кинула в бік дверей. Над її головою вже висів запалений світляк, який давав їй рівно стільки світла, щоб прочитати те, що вона тримала в руках.

Я скинув куртку та взуття, і попрямував до Ліарін. Що ж вона там таке цікаве читає, що досі мене не чує? Цікаво, я теж так виглядаю зі сторони, коли занурююсь у дослідження? Я всміхнувся. Здається, я розумію чому Лей вічно мене підколює на цю тему.

Я торкнувся плеча Ліарін, а вона сіпнулась від несподіванки, і підняла на мене переляканий погляд.

— Еріан? 

— Вибач, не хотів тебе налякати, — поспішив я перепросити у Ліарін, — ти сиділа така занурена у процес, що навіть не почула, як я увійшов.

— Добре що ти прийшов так... — Ліарін помітила свій світляк — схоже, вона запалила його інстинктивно, навіть не зауваживши цього. Потім глянула в сторону вікна, — швидко... Або ні, — І всміхнулась, позираючи на мене водночас весело і здивовано. — Схоже, я злегка запрацювалась. 

— Знайомо, — я відповів їй посмішкою. — Я прийшов дещо пізніше, ніж мусив, вибач. З'явилась можливість домовитися із високопрофесійним проклятійником, і це зайняло трохи більше часу, ніж я розраховував.

— Та нічого, я тут все одно була зайнята. — Ліарін втомлено потерла очі, а я зрозумів, що вона займалась вивченням паперів з того самого часу, як я пішов вранці.

— Ти хоч трохи відпочивала? — спитав я, вже наперед знаючи відповідь. Ліарін несміливо глянула на мене.

— Та... — зробила вона якийсь невизначений жест рукою

— Зрозуміло. Ходімо, вип'ємо чаю. — я вдивився уважніше в її обличчя. — Або кави.

— Кава точно не завадить, — посміхнулась Ліарін.

Я всадив її за стіл, а сам став готувати каву та кілька канапок в якості легкого перекусу замість вечері. Часу на приготування якихось пристойних страв не було.

Сівши за стіл, я почекав, поки Ліарін зробить кілька ковтків кави, а тоді запитав.

— То що вам вдалося знайти? Як Лей?

Ліарін спохмурнішала, і глибоко зітхнувши почала свою оповідь. Спочатку вона запевнила , що Лей в помірному порядку, і відпочиває після емоційного виснаження, а потім почала розповідати мені про те, яку цікаву тенденцію передачі роду вона помітила в нашій сім'ї.  

Щиро кажучи, я особливо ніколи не звертав уваги не те, що зауважила Ліарін. Зазвичай, ельфи надумують продовжувати рід десь років після 50-60 років, але більшість – і того пізніше. І потомство рідко коли буває багаточисельним, надто вже ельфійки важко виношують дітей, і зрідка погоджуються проходити те саме вдруге.

А ті два випадки, про які вона говорила — взагалі особливі, бо у дружини Нісеймієра — Алартієлін, наскільки мені відомо — були якісь проблеми зі здоров'ям, і це могло стати причиною відсутності дітей. А Калайнієн жив з першою дружиною 60 років, і судячи із записів прадіда — вони тоді ще не хотіли дітей. А після того як він овдовів, то оженився вдруге лише через 40 років. Калайнієну на той момент було вже 180 років, а його другій дружині Салейнтієн — 130. Такий вік все ж не надто сприяє дітонародженню.

Однак, спостереження Ліарін були досить логічними, і я дійсно дивувався як сам не помітив цю закономірність. 

Прадід лише вибивався із загальної картини, якщо враховувати передачу роду по жіночій лінії. Але він, як мені здається — знав про наш рід стільки, скільки не знають навіть королівські архіви. Але, ось чи точно він все записував у своїх щоденниках?

І чи слід брати до уваги те, що в нього самого дитина народилася лише в третьому шлюбі?

Забагато питань і замало чітких відповідей. Але чи не вперше за довгі роки, я відчуваю, що нарешті — ці питання правильні.

— Так, — я постукував пальцями по столу, — Добре. Чи вдалося щось дізнатися стосовно згасання божественного дару, і який вплив це мало на його носіїв?

Ліарін підтиснула губи і похитала головою.

— Думаю, нічого нового для тебе. Лише те, що кожному поколінню, починаючи від вашої прапрабабусі Талінії, діставалась ця складова із все менш потужною структурою. Я можу пов'язати це хіба з таким своєрідним покаранням Богині для короля Остарнієля, після подій на скелях, або...

— Або? — я нахилився ближче до Ліарін, охоплений цікавістю.

— Або ж це теж пов'язано зі скелями, але не так, як ми думаємо. — Ліарін встала, і почала крокувати кімнатою. — Що, як божественна складова працювала у всіх безперебійно і на повну міць, саме тому, що місце сили знаходилось глибоко за шарами гірської породи — під, або в самому плато. А коли скелі розкололися — щось змінилося у її напрямних, чи... я не знаю, може сама її структура стала іншою, і перестала так ідеально підходити носіям. Або, можливо, вона занадто "розсіюється", і усі, хто мав у собі частинку божественного — просто недоотримують підзарядку цією енергією?

Я дивився на Ліарін із щирим захопленням. Колись я теж схопився за схожу думку, але так і не зміг її розвинути до кінця. Вона ж, натомість — змогла сформувати дуже гарні робочі гіпотези. 

— Ліарін, — я встав, і взяв її за руку, аби вона перестала метушитись, і звернула свій погляд на мене, — ти неймовірно розумна, природжена дослідниця, ти знаєш? — я щиро їй всміхнувся, і вона відповіла тим самим, трохи вгамувавшись, після свого нервового ходіння кімнатою. — Ми обов'язково займемося перевіркою твоїх припущень. А зараз, мені здається, тобі варто відпочити.