20

Ліарін

Прокинувшись, і намагаючись розплющити очі, я усвідомила, що навіть не помітила як заснула.

А як я, власне, заснула? 

Я пам'ятаю що ми сиділи на лавці, біля головної площі.... Я різко відкрила очі, і побачила, що навколо вже сутінки, а я досі так і продовжую лежати на руках у Еріана.

О, пречисті озера! Він що, тримав мене ось так весь цей час?

Я відчувала сором від того, що так вимкнулась, та ще й, схоже не на одну годину. І одночасно з тим в мені прокидалась ніжність та щемка вдячність до Еріана. Адже він міг мене розбудити, щоб ми пішли далі по запланованому графіку, але він дав мені поспати та відновитись. 

— Еріане. Я думала ти пожартував, що готовий тримати мене на руках до самого вечора, — я намагалась замаскувати власне зніяковіння цією незграбною реплікою.

— Ти звучиш вже значно бадьоріше, — Еріан глянув на мене всміхаючись, та все ще не випускаючи мене з обіймів. — Тобі краще?

Я сфокусувала увагу на своїх відчуттях. З подивом зрозуміла, що резерв майже повністю відновлений, і почуваю я себе справді досить живо.

— Значно. Це я так... сама, чи ти щось робив? 

— Трохи поділився енергією поки ти спала. В мене ж теж є божественна складова, тільки в набагато меншому обсязі.

Я уважно подивилась на Еріана, і в цю мить я зрозуміла, що нарешті змогла побачити його справжнього. Без образів дослідника, книжкового хробака, гіда, чи сварливого хлопця зі слизом каракатиці.

Мені здавалось, що той Еріан, який почав відкриватись мені з іншого боку, із самого початку подорожі сюди — нарешті став мені зрозумілим та повністю видимим.

Я кивнула йому із вдячною посмішкою, та промовила:

— Дякую, Еріане. Щиро дякую за все. 

І поцілувала його в щоку.

Він, схоже, геть не очікував такої реакції від мене, тому що десь на пів хвилини завис, а потім злегка зашарівся. Я внутрішньо посміювалась з його реакції, хоча розуміла, що я і сама мабуть, не далеко від нього пішла зараз за відтінком шкіри.

— Встигаємо ще на повітряні вози?

Еріан прокашлявся перд тим, як відповісти:

— Цілком можемо встигнути. Останній рейс буде майже опівночі. Але перед ним має бути ще один. — він зазирнув мені в очі. — Ти як, зможеш йти?

Я обережно встала з його колін, хоча Еріан і підтримував мене під лікоть. Проте, я зрозуміла, що цілком добре почуваюся на своїх двох, тож ми можемо йти.

Еріан не заперечував, але лікоть мій так і не випустив, дозволивши мені спертись на себе в якості страховки.

Так, повільно, ніби прогулюючись, ми і рушили до станції.

☆☆☆

Вже на підході до станції, я зрозуміла, що на вечірній повітряний віз ми не встигаємо, бо останній з них рушив буквально у нас перед носом. Але лишався ще нічний рейс. Еріан пішов купити квитки заздалегідь, а я підійшла ближче до моря і опустилася на пісок. Трохи подумавши, зняла свої туфлі, і випростала ноги, дозволяючи воді торкнутися стоп.

Вона була прохолодна і злегка колюча. І хоч торкалася лише ніг, але прохолода розійшлася усім тілом, даруючи приємне відчуття свіжості і легкості.

Я прикрила очі, відкинувши голову назад, і дозволяючи цим відчуттям просочитись у кожну клітинку мого тіла. Пісок ще зберіг трохи денного жару і приємно лоскотав долоні, якими я на нього спиралась. Щоразу, сидячи на пляжі, я бачила що все ніби було таким самим — пісок, вода, повітря... Але за кожним разом мої власні почуття від усього цього були різні. І я хотіла проживати їх повністю і з усією глибиною.

З цього медитативного спокою мене пробудив шурхіт піску біля мене. Я зрозуміла, що це повернувся Еріан з квитками. Він усівся поруч зі мною, а я глянула на нього.

— Це завжди так? — спитала я те, що мене цікавило, — Ніби море лишається тим самим, але завжди різне.

Еріан всміхнувся, і теж зняв своє взуття, зануривши ноги у воду. 

— Так. Море ніколи не буває однаковим. Навіть, якщо три дні поспіль стоїть штиль. Торкнувшись його в кожен з цих днів, ти відчуєш щось абсолютно різне. 

— Але чому так? — Мені це все було незнайомим і справді чимось не надто зрозумілим.

— Не знаю, — знизав плечима Еріан. А в мене розширились від здивування очі: Еріан, і не знає? — Можу лише припустити, — він хитро всміхнувся, і я відповіла тим самим. Ось це вже знайомий мені дослідник і найкращий в місті екскурсовод. 

— Припущення теж підійдуть.

— Розумієш, у морі невпинно вирує життя. Там знаходяться сотні і тисячі найрізноманітніших організмів — від тих, які навіть не помітні оку, до тих, чий розмір важко осягнути. І залишаючись спокійним зовні — всередині море все одно має постійний рух. Будь то якісь морські жителі чи підводні течії. Сьогодні біля твоєї ноги проплив морський світляк, полоскотавши пальці, а завтра ти стала на шляху руху теплого потоку води, і вона огорнула тебе собою, мов м'яким рушником. Розумієш?

Я кивнула. Це справді було досить цікаве і правдоподібне припущення. І дійсно пояснювало чому щоразу море відчувається так по-різному. Бо воно ніби залишається собою зовні, але постійно змінюється всередині.

Просто як я, після приїзду в Таміель.

Я хмикнула і криво всміхнулась.

— Мені подобається твоє припущення. Воно відчувається дуже правильним.

— Тобі до вподоби море? — після паузи запитав Еріан.

—Так. Дуже. Насправді, я сама зараз відчуваю себе морем, — я засміялась, — певною мірою.

Еріан дивився на мене уважно та серйозно.

— Очі твої точно схожі на море. На нічне море, в якому відбиваються зірки, — він ніяково всміхнувся та відвернувся, вглядяючись в обрій.