8. Перша зустріч

Приземлення на пісок було не найм'якшим і не найприємнішим у моєму житті. Але його я ще могла якось пережити.

А ось те, що я з ніг до голови була у якомусь незрозумілому слизу, лусці і водоростях, — значно переходило межі моєї витримки.

Я побачила на піску недалеко від мене кілька перевернутих ящиків. Ось і винуватці пригоди.

— А щоб тебе хвилею приклало! Геть не бачиш, куди преш? — А ні, схоже, ось винуватець.

Я бачила, як набережною до сходинок поспішає якийсь високий хлопець.

— Та мене, власне, і приклало... Тільки не хвилею, бо було б м'якше і не так, — я зняла із голови клапоть водоростей у слизу, — гидко.

Я говорила майже нечутно, більше для самої себе, аби трохи оговтатися і зібратись з думками, щоб якось зорієнтуватись, що, власне, сталось і що далі із цим робити. 

Тим часом винуватець вже спускався сходинками і продовжував надриватись лайкою:

— Морського їжака тобі під спіднє! — Хлопець подивився на перевернуті ящики та насупився. — Ну і хто мені тепер збитки компенсує? Ти хоч знаєш, які дорогі ці інгредієнти?

У мене від шоку ледь очі не випали. Збитки? Він при своєму розумі? Я тут ледве не вбилась через те, що він левітаційне плетіння не може втримати, та ще й збитки маю якісь заплатити? Ну я тобі зараз зроблю, збиточнику.

— Послухайте, люб'язний! — я скочила на ноги. – Ви мені тут не тикайте! І ні про які збитки можете не мріяти! Бо це мені належить моральна компенсація, а може, і оплата візиту до цілителя після того, як ви мене тут ледь до прабатьків не відправили! Ще невідомо, що це за гидота і які після неї наслідки! — я з огидою струснула з волосся шмат слизу.

— Ось не треба перебільшувати! Слиз каракатиці, між іншим, має надзвичайно сильний омолоджувальний ефект! Тож можеш подякувати, бо я тобі ще й гроші на майстрах обличчя зекономив! Зайвим не буде!

— Ти... Та ти.... — в мене подих перехопило від такого відвертого нахабства. Замість того щоб вибачитись, — він мене боржницею робить. До того ж ще й пристаркуватою, судячи з його натяків. — Кам'яний ти йолоп, трясця тобі печерна!

Останні краплі моєї витримки і ввічливості, схоже, скрапували з мене на пісок разом із цим «цілющим» слизом. Співрозмовника хотілось нагодувати лускою і придушити водоростями.

— Кам’яний йолоп, трясця печерна... Ти що, астренійка? — хлопець підійшов до мене ближче і я розгледіла напівельфійські вуха та коротко стрижене волосся.

— Астренійка! А ти, схоже, з гірських тролів, бо усі таміельці, як мені казали — щирі, привітні та приязні! Ти ж цьому опису не відповідаєш абсолютно! 

— Та я сама приязність! — хлопець вишкірився і від такого виразу обличчя я б в будь-якій іншій ситуації вже б тікала десь далеко за обрій. Але зараз я була надто зла та засмучена.

Я намагалась позбутись усього цього неподобства, яке на мене вилилось, методично знімаючи водорості, струшуючи луску та відшкрябуючи від сукні слиз, при цьому ледь-ледь стримуючи блювоту. Тканина неприємно липла до шкіри, і добре хоч цей клятий слиз був прозорим, хай і надміру приставучим. Можливо, сукню ще є шанс врятувати.

— Улюблену сукню зіпсував, — пробубоніла я собі під ніс і додала голосніше, звертаючись до хлопця: — Це хоча б можна відчистити? І відмити, — я зняла з голови черговий клапоть водоростей.

— Можеш спробувати, — хмикнув він. — Але, може, краще давай тобі хвоста зробимо, трохи до ладу приведемо і будеш мені в якості живого експоната єдиної і унікальної особини Русалчини Морської, — він промовив це так патетично, що на додаток до годування лускою і удушення водоростями, я вирішила, що прикопати його десь в усіма забутий печері буде теж гарним варіантом. Тим часом цей самогубець, незважаючи на вираз мого обличчя, продовжив: — Водитиму до тебе екскурсії за гроші, якраз мої збитки відпрацюєш та ще й в плюсі може залишишся.

Мені важко було зрозуміти: чи він з мене сміється, чи знущається, чи намагається згладити незручність, але я починала втомлюватись від усього цього і злість теж потроху відступала, поступаючись стану якогось спустошення.

Ну для чого я поперлась на цей пляж? Зараз сиділа би собі в будиночку спокійно, не була би вся забрьохана і не смерділа би невідомо чим. Я втомлено сіла на пісок і сперлась головою на руки.

— Ні? Ну як хочеш, варіант був непоганий, — хлопець закінчив свій монолог, але я на нього не реагувала, просто сил не було.

За якусь мить біля мене зашурхотів пісок і на нього опустилося це непорозуміння з левітаційними проблемами.

— Відмиється воно, не хвилюйся, — вже спокійно і серйозно казав він. — Смердітиме, може, кілька днів...

Я підняла на нього погляд і в ньому він, мабуть таки прочитав, що смерть його не буде легкою.

— Я принесу тобі шампунь. Спеціальний, з плетінням. Помиєшся ним і нічого не смердітиме, — швидко пообіцяв він. — Він в ходу у місцевих рибалок.

Я примружилась, очікуючи... Та від нього, схоже,  чого завгодно можна було очікувати. Що він зараз розрегочеться і скаже, що пожартував, або оголосить ще одну якусь дику пропозицію співпраці, нагородить новими прокльонами чи борговою розпискою...

Але нічого з цього не сталось, з чого я зробила висновок, що він справді шкодує про те, що сталось, хоч і показує це в дещо химерний спосіб. Тому я дозволила собі трохи розслабитись і кивнула.