4

3561 рік від В.Р.

Таміель, Королівство Тарієль

Ліарін

Єларейн провела мене до гостьового комплексу, в якому можна було зняти будиночок на тривалий термін, і стала прощатися:

– Ось, візьми, – вона вклала мені в руку кристал зв'язку, – Я зв'яжусь із тобою завтра, і допоможу тут освоїтися. Якщо, ти звісно, не проти, – вона подивилась на мене зі смішинками в очах, хитро примружившись.

– Я буду тобі дуже вдячна, Єларейн! Мені неймовірно пощастило зустріти тебе дорогою сюди. – я справді була щиро рада знайомству з цією усміхненою, світлою дівчиною.

– Пусте! Мені не важко, та й знайомити гостей із містом – честь для будь-якого Таміельця. – Єларейн сказала це так просто, ніби це дійсно була очевидна істина і затверджений порядок речей, – І ти мені сподобалась, Ліарін. Від тебе відчувається дуже комфортна енергія, хоча мені здається, твоя магія ще не цілком розкрилась.

Побачивши мої насуплені очі і запитальний погляд вона додала:

– В мене відлуння родового дару відчувати чужу силу. – вона ніяково посміхнулась, – Вибач, якщо я тебе збентежила.

– Та ні, все в порядку. Цікаво буде послухати про твій дар, якщо це, звісно, не таємниця, – моя цікавість, як і усмішка були цілком щирими.

– Жодної таємниці, ‐ засміялась Єларейн, – на днях зустрінемось і поговоримо. Відпочивай, зв'яжемось через кристал завтра! - махнула рукою і пішла, так енергійно і легко, ніби справді була частиною цього міста.

☆☆☆

Я думала що перша ніч, проведена в абсолютно незнайомому місці буде тривожною, або ж я взагалі не зможу заснути. Але, чи то подіяло свіже морське повітря, чи то сама подорож мене достатньо виснажила – та я буквально вимкнулась одразу після того, як прийняла душ та вляглась на велике, м'яке ліжко із білосніжними простирадлами. 

Ранок розпочався відчуттям легкого доторку вітерця до шкіри, який роздував світлі прозорі тюлі на вікні. Я лишила його трохи привідчиненим з учора, бо вечір відчувався задушливим. Крізь ці загравання вітру раз за разом в кімнату намагались проникнути м'які промені ранкового сонця, зазирнути мені під повіки, ніби спонукаючи прокидатись і починати цей день. Ранкове сонце відчувалось ще ледь теплим та не надто яскравим.

Я потягнулась і дозволила собі просто побути у цих відчуттях. Розчинитись на мить в атмосфері чогось настільки земного, звичайного, але надивовижу наповнюючого. Я чула шелест хвиль за вікном та крики чайок, в кімнату проникав запах солі і риби, і на мить мені здалося що я вже не на ліжку у своєму будиночку, а лежу просто на поверхні води, і море заколисує мене своїми хвилями.

Коли я все ж таки встала, аби вмитись та зрозуміти як мені дістати сніданок, я змогла ретельніше оглянути своє житло, в яке вчора заселилась із певним поспіхом. Єларейн сказала мені, що це хороше місце, тому я їй довірилась.

Гостьовий комплекс знаходився на першій лінії моря, просто на узбережжі. Це була довга шеренга одно- та двоповерхових будиночків із простим, акуратним фасадом. Кожен будиночок мав ніби свій персональний маленький "причал", на якому стояла невеличка альтанка із столиком та кріслами, біля альтанки був шезлонг – мабуть для тих, хто любив погрітись під сонцем. А ще, просто на воді поколихувався прив'язаний до причалу невеличкий човник із приладдям для плавання.

Вихід на причал починався із широких скляних дверей вітальні, що були оздоблені довгими біло-прозорими тюлями, з якими так любив гратись тутешній вітер. Вікна спальні ж виходили, частково на сусідній будиночок, частково, захоплювали дивовижний краєвид: безкрайнє море, та скелі Муерно-Áрі, які виднілись десь на обрії.

Кухні у будиночку не було, проте, у вітальні я знайшла інформаційний буклет, в якому було зазначено, що харчування включене у вартість проживання, і детально розписано як саме знайти їдальню. Вона знаходилась просто посередині усієї лінії гостьового комплексу, і на щастя, недалеко від мене. Можна було також скористатись послугою доставки їжі в будинок, обравши страви із меню, яке теж знайшлося серед інфо-буклетів, але я хотіла прогулятися.

Їдальня виглядала як велике шатро, оперезане повітряною світлою тканиною, яка танцювала на вітру. Всередині були акуратні круглі столики на різну кількість осіб, та стільці з ажурними спинками, які виглядали ніби якесь металеве мереживо.

По периметру розташувався стіл роздачі. Такий стиль подачі їжі був притаманний саме Тарієлі, тому, коли таку подачу використовували в інших королівствах, його так і називали: "Тарієльській стіл". Тут можна було самостійно зібрати собі сніданок із найрізноманітніших страв. Я вирішила: якщо вже я тут – треба відчути Таміелський колорит на повну. Тому обрала для себе місцеві морепродукти, фірмові булочки та якийсь коктейль незвичного фіолетового кольору. Його взяла дещо імпульсивно, щиро кажучи – через колір. Дуже вже мені подобався фіолетовий.

Увесь мій сніданок був досить незвичним, як на мій смак, але мені сподобалось. Особливо булочки – з невеликою кислинкою, пряними спеціями та квітковим джемом. Потрібно буде обов’язково знайти пекарню, де їх виготовляють, і періодично купувати собі для перекусів.

Після сніданку я вирішила не гаяти часу і вирушити на прогулянку околицями. Хотілося погуляти вздовж моря, дозволити собі нові відчуття, враження, відчути шкірою дух Таміеля. А ще я хотіла придбати щось із місцевого одягу. Таміельці мали свій особливий стиль, з огляду на кліматичні нюанси. Їх одяг був доволі закритим – із довгими рукавами, штанами або спідницями, накидками в підлогу. Проте, він був із легкої, ніби невагомої тканини вільного крою. Це пояснювалося тим, що в цілому королівстві, і в Таміелі зокрема – сонце часом було надто пекучим, і аби вберегти шкіру від небажаних опіків, місцеві мали прикривати її, підібравши при цьому крій та тканину, які не дозволяли би організму занадто перегріватись. Існував також одяг з охолоджуючими плетіннями – він коштував трошки дорожче ніж звичайний, але однозначно вартував своїх грошей в особливо спекотні дні самі'ру.