3

Я прокинулась ще на світанку. Лежала, дивлячись у вікно за яким народжувався новий день, і думала як швидко все змінюється. Виявилось, змін варто було лише серйозно захотіти, і зробити їм назустріч перший крок. А далі – це ніби снігова лавина, бо за кожним твоїм прийнятим рішенням та серйозним кроком тягнуться наступні, і наступні.... І тепер вже ніколи не буде як колись, навіть якщо по факту нічого конкретно видимого ще не сталось. Зміни починають свій шлях зсередини, а я відчуваю, як, все ще не надто впевнено, але все ж крокую в їх бік.

Вчорашнє чаювання з мамою і ніч, проведена у рідних стінах допомогли мені здобути внутрішній спокій і впевненість у тому, що я все роблю правильно. Хай я і була досі трохи збентежена такими своїми душевним поривами і дивною рішучістю, але вирішила піддатись цьому почуттю.

 Я вирішила взяти із собою лише найнеобхідніше: засоби особистої гігієни, білизну, кілька піжам та базових речей. Склала з собою також свою улюблену сукню глибокого фіолетового кольору, та брючний костюм. В Тарієлі клімат був набагато спекотніший ніж у нас, тим паче Таміель – курортне містечко. Тож мені доведеться докупити більш легкі, літні речі вже на місці. Я запланувала побути там місяць, аби все гарно роздивитись, дослідити та зазирнути у всі куточки, які мене цікавитимуть. 

Спустившись на кухню, де вже господарювала мама, я помітила що вона приготувала нам сніданок і тости мені в дорогу. Від її турботи в мене засльозились очі, і я поспішила її обійняти.

– Ну що ти, Ліарін, мені не важко. Ти вперше їдеш так далеко, і я трохи хвилююсь.

– Все буде добре мама, я не встрягну в якусь халепу, – сказала я розсміявшись.

Мама лише похитала головою, промовивши тихо:

– Сподіваюсь, так і буде.

Закінчивши сніданок я ще раз обійняла маму , і запитала з ноткою веселощів:

– Чи будуть ще якісь поради, настанови від поважної астери?

– Нічого не бійся і довіряй собі, доню. Ось і вся порада, – мама тепло всміхнулась, проте в її очах стояв сум. Я розуміла, що вперше розлучаюсь з нею так надовго, та ще й їду аж в сусіднє королівство. Звісно, мама сумуватиме, як і я.

Вийшовши з дому я зловила екіпаж та рушила на станцію, з якої курсували паротяги.

Зазвичай квитки просто у день відправлення було важко дістати, але мені пощастило. Я отримала місце у спільному салоні - це були великі довгі приміщення із кількома рядами напівлежачих м'яких крісел з обох боків.

Цілком комфортний засіб пересування. Багато років тому у нас були лише маготяги, але їх створення та утримування було занадто складним, дорогим, а від того – невигідним. Тоді, щоб дістатись у сусіднє королівство, на борту одного маготяга мали знаходитись троє сильних магів, і по 10 накопичувачів на кожного. Саме через такі величезні витрати магічної енергії та особистого ресурсу ці поїздки були доступні далеко не усім, тому попит на маготяги був низьким.

Паротяги ж винайшли люди - маготехи з Рейсміру. В них справді присутній особливий хист до поєднання технологічної та магічної складової. Рейсмірці створюють артефакти неймовірної якості, і при тому дуже доступні за ціною, які вимагають лише звичайної підзарядки сирою магією. Саме вони змогли змінити механізм маготягу, значно зменшивши кількість зусиль та витраченої енергії на одну поїздку. Тепер на паротязі знаходився один маг, і спеціальне артефакторне коло, яке він мусив лише вчасно наповнювати енергією з кількох накопичувачів. І поїздки стали доступними для звичайних мешканців, що зробило паротяги дуже популярним засобом переміщення між містами, або королівствами. 

Добре, що Астренія межує з Тарієллю, і їхати мені порівняно недовго. Не скажу що не люблю дорогу – я завжди насолоджуюсь видом улюблених Астрейських гір, неймовірної краси гірських озер та зелених лісових смуг. Просто, мабуть, мені хочеться вже скоріше опинитися в тому місці, куди мене так тягне.

– Вибачте, астеро, можу біля вас сісти? Всюди вже зайнято, а я не хочу йти у сусідній салон, – я відірвала погляд від вікна, звертаючи увагу на юну усміхнену напівельфійку, яка до мене зверталася. 

– Так, звісно, – усміхнулась я у відповідь. Дівчина вмостилась біля мене і задумливо подивилась у вікно.

– Єларейн, – вона простягнула мені руку.

– Ліарін, – я відповіла рукостисканням, і поцікавилась, – Їдете у подорож?

Єларейн тепло мені посміхнулась:

– О ні, я вертаюсь додому. Моє рідне місто Таміель, я була в Астренії в пошуках дечого важливого для мене, – під кінець відповіді вона трохи насупилась.

– Вдалося відшукати?

– На жаль, ні, – напівельфійка зовсім посумнішала, але потім ніби знову надягла на себе маску веселунки, – а ви, Ліарін? Їдете відпочивати, чи може поплавати між наших легендарних скель в пошуках кохання? – вона жартівливо підморгнула мені, підтримуючи веселий тон.

– Ви майже вгадали, – я хмикнула, а посмішка вийшла трохи кривуватою, – я справді їду відвідати скелі Муерно-Áрі. Хоча і не з метою знайти кохання, – мабуть від Єларейн не сховався скептицизм в моєму голосі.

– Ви упереджені щодо нашої легенди? – її подив був таким щирим, майже на межі із тим, ніби я завдала їй особистої образи таким своїм ставленням.

– Вона дуже красива, і захоплююча, але я не надто вірю в Божественні втручання і все таке, – я намагалась промовити це якомога нейтральніше.

Єларейн серйозно покивала головою

– Так, я цілком розумію ваші сумніви, – спокійно промовила вона, а потім знову включила свій веселий режим, – Але повірте, щойно ви побачите, відчуєте і зрозумієте Тарієль – усі ваші колишні уявлення про світ можуть серйозно похитнутись, – вона тихенько засміялась, і я підтримала її смішком. Хтозна, серйозно вона чи ні, але місцева жителька мабуть краще розуміє традиції та культуру свого міста та королівства. Варто б поцікавитись чого слід очікувати.

– Скажіть, Єларейн... – почала я, та вона мене перебила. 

– Зажди, Ліарін, може уникнемо цього офіціозу у спілкуванні? Мені здається ми приблизно одного віку, можемо розмовляти на "ти", – добре що вона це запропонувала, бо я теж не палка прихильниця офіціозу.