Розділ 10: Наслідки! (3)

***

– Пане Калебе! Я хотів би поговорити з вами стосовно вашої доньки. 

Чоловіки сиділи на першому поверсі крамниці. Лайлу залишили на другому поверсі. Калеб пояснив це рішення тим, що хотів провести з ним чоловічу бесіду віч-на-віч. Він пообіцяв доньці, що чим би не закінчилася перша розмова – будуть ще й наступні, куди її, звичайно, також покличуть. Дівчина погодилася на це, а тому покірно залишила їх наодинці.

– Я слухаю!

Голос Калеба був тихим, але він звучав, наче сталь. Зараз Айвіну не хотілося жартувати, не хотілося посміхатися чи тішитися власними думками. Навіть пан Хромар, коли звинувачував хлопця у злочині, не говорив настільки суворо та серйозно.

– Річ у тім, що... 

Сміливість та впевненість, під войовничим поглядом Калеба, плавилися, наче масло під літнім сонцем опівдні.

– Ваша донька мені подобається! Вона вродлива й гарна людина, яка завжди намагалася мені допомогти. Я розумію, що зараз важкі часи для усіх нас... Але... Я прошу вас віддати її за мене. 

На другому поверсі, тим часом, Лайла сиділа наодинці й тулилася вушком до підлоги.

– І чому ти вирішив, що вартий руки моєї доньки? Чим ти ліпший за інших?

– Ви маєте рацію – нічим! Я просто звичайний юнак. У мене немає маєтку, як у пана Хромара, чи визнання, як у старости. Втім, я вважаю себе гарною людиною, що тримає свої обіцянки. Тому... Я обіцяю, що подбаю про вашу доньку! 

– Як ти це зробиш? У тебе ж навіть немає власного житла! 

Калеб не знущався, не жартував. Він говорив так, наче обговорював справи крамниці з впливовою людиною. Хоча, звичайно, що Лайла була йому цінніша за будь-яку справу чи крамницю.

– Так, згоден. Втім, за той час, який я жив у цьому селі, я заробив трошки грошей. Я подумав, що міг би орендувати кімнату в трактирі, а сам би брався за будь-яку роботу. Так, спершу буде складно, але... 

– А якщо моя донька не погодиться з такими умовами? Так, говориш ти красиво, тут я згоден. Але одна справа – говорити. Та зовсім інша – жити й виконувати те, що наобіцяв. 

– Що ж... 

Хлопець понуро опустив голову. Важко зітхнувши, він підпер один бік рукою, схилившись на нього.

– Якщо для Лайли таке буде неприйнятним – тоді нам нема про що говорити. Примушувати я її не можу, та й не хочу, щоб її взагалі хтось примушував... Та якщо вона все ж таки погодиться...

«Погодиться!», – раптом почувся голос з другого поверху. 

Чоловіки підняли голови й посміхнулися.

– Гм...

Калеб відкинувся на лаві, спершись на стіну хати. Схрестивши руки на грудях, чоловік оцінюючи роздивлявся парубка, поки з того вже сьомий піт сходив.

– Ти не злякався і повернувся до села. Повівся гідно з пані Лів та з Яшмою. Зміг відстояти своє добре ім'я, а також зарекомендував себе як працьовиту людину...

Перераховуючи усе це – Калеб згинав по пальцю, поки не загнув цілий кулак.

– Зрештою, навіть моя дружина віддавала перевагу тобі, а не Емілю!

Коли мова зайшла про жінку, голос Калеба став ще тихішим та м'якшим, наче він говорив про щось неймовірно дороге та рідне. 

– Я впевнений, що моя Хельга підсвідомо відчувала, що ти – гарний хлопець. Я згоден, я віддам Лайлу за тебе, якщо ти пообіцяєш любити її так, як її любили ми з Хельгою. 

– Обіцяю! – встав по струнці хлопець. – Обіцяю, що буду кохати й любити вашу доньку навіть більше! 

– Ну це в тебе навряд чи вийде... Але добре! Приймається! 

***

Невдовзі поховали Хельгу. Хоч фактично хлопець ще був ніким для родини Калеба, але на похоронах до нього ставилися, як до рідного. Хлопець, зі свого боку, намагався зробити все, щоб полегшити біль Калеба та Лайли. Коли на могилу кинули останню жменю землі, хлопець не пішов. Він залишився поруч з родиною, яку покинула жінка, щоб допомогти їм оговтатися від болю. 

На поле Калеб ходив тепер один та й повертався він також один. Чоловікові було найтяжче, адже свою дружину він любив навіть більше за себе. Тільки радісна новина про шлюб його названої доньки не давала йому впасти на дно прірви відчаю чи вхопитися за чарку. Дуже скоро зіграли весілля, друге за літо. Втім, не менш щасливе та радісне. На ньому офіційно закріпився статус Айвіна та Лайли, як чоловіка й дружини. 

– Тобі так пасує ця сукня, – усміхнувся Айвін дружині, сидячи з нею за весільним столом. 

– На нашу першу річницю я вдягну її! – усміхалася Лайла. – Насправді, – промовила вона, опустивши голову. Хоч на її обличчі і була усмішка, але по її щоці прокотилася велика сльозинка. – Я так рада, що вийшла заміж. Мама... Вона б напевно зараз пишалася мною...

– Вона й без цього пишалася тобою, – промовив хлопець і поцілував дружину в маківку. 

***