Розділ 10: Наслідки! (2)

*Новий світ. День 12. Опівдні*

– А щодо вас...

Аристократ повільно повернувся до Яшми з Гуннаром, і ті, затремтівши, почали тихо скиглити.

– Пане, прошу!

Хоч Гуннар і був набагато більший за розмірами, ніж аристократ, та зараз парубок скоріш нагадував налякану до смерті корову, що забилася в найвіддаленіший кут, подалі від м'ясника.

– Я нікого не вбивав! Так, побився з Тіріоном, визнаю. Я дав йому в пику, він мені також! Але ножем не я його бив, камінь у голову бідній Хельзі не я кидав! Прошу, змилуйтеся! 

– А біг ти за моїм чоловіком нащо? – говорила розлючена Моллі. – Він з пораненням був! Якщо я тебе зараз ножем в живіт вдарю, ти кинешся бігти, чи не буде в тебе такого бажання?

– Але ж не я бив! 

У Гуннара вже щелепи цокотіли від переляку. Розуміння власних вчинків прийшло до нього раптово, і він, закривши голову руками, лише голосно завив.

– Пробачте, я злякався! Прошу! Моллі, і ви пробачте! І чоловіка вашого прошу мене пробачити! 

– Мені шкода, що немає закону, який би карав за дурість чи боягузтво! – з огидою в голосі промовив пан Хромар. – Якби ти вчасно зупинив друга – він би зараз не чекав на смерть, а Хельга – порядна й добра жінка, гарна дружина та любляча матір – зараз би не лежала холодною з розбитою головою. 

– Пробачте! 

– Йому – двадцять ударів батога! – сказав чоловік, дивлячись на солдата й показуючи пальцем на хлопця. 

Залишившись наодинці, Яшма забула, як дихати. Дівчина просто стояла на колінах, тримаючи перед собою руки, що тремтіли, наче гілки сухого дерева на сильному вітрі. Дівчина роззявляла й стуляла рота, але звуків не було. Лише тихий цокіт її щелеп, що билися від нестерпного жаху.

– Яшмо! 

Голос аристократа був суворим, але погляд – розчарованим. Чоловік тримав руки на поясі й ходив перед дівчиною туди-сюди.

– Моя сестра викупила тебе, подарувавши тобі свободу. Я тоді не покарав тебе, а навпаки – дав можливість почати нове життя тут. А як ти віддячила? Вдарила ножем мого мисливця та допомагала переховуватися вбивці? 

Та дівчина, тремтячи, лише те й робила, що безпорадно промовляла одне й те саме: "пе-пе-пе".

– Ти переховувала вбивцю, ти підставила невинну людину, підкинувши те намисто, ти поранила Тіріона... І це я не кажу про твої попередні гріхи! Яшмо, ти проведеш решту життя у в'язниці. А поки – ти заарештована...

– Пане Хромаре! – нарешті крикнула вона і кинулася до його ніг. – Пробачте, прошу, пробачте! – кричала вона, коли раптом помітила на собі погляд Айвіна. – Айвіне, прошу, допоможи! – поповзла вона до хлопця. – Калебе, Лайло! – бігала дівчина від однієї людини до іншої. 

Та ні в кого жалю не виникало до дівчини, що своїми руками зіпсувала власне життя. Так би вона й кидалася від одних ніг до інших, якби один з солдатів не забрав дівчину. 

– Я вагітна! – крикнула Яшма, коли її вже почали відтягувати. – Прошу вас, не треба! Я помру в тій в'язниці! Не треба! 

Усі присутні лише охнули, а пан Хромар закрив обличчя рукою. Остання новина дівчини збентежила усіх присутніх. 

– Гаразд, що буде з нею, мені не цікаво, – сказав Калеб і розвернувся назад до крамниці. – Тримайся, Моллі, – поплескав він жінку по плечу. – Якщо щось знадобиться – моя крамниця завжди відкрита для тебе та твого чоловіка! Приходьте в будь-який час! 

Разом з ним пішла й Лайла. Останнім озирнувся Айвін. Йому було шкода дівчини, з якою його стільки усього поєднувало. Втім, хлопець також розумів, що він нічим їй не допоможе та, зрештою, не хоче він допомагати Яшмі. Адже скільки добра вона зробила для нього – стільки ж від неї він побачив і зла. 

«А все це почалося лише з однієї витівки пані Лівв... Прикро...»

Але тільки варто було йому повернутися спиною до Яшми, як раптом він відчув, що його тримають за ноги. У пориві останньої надії, дівчина вирвалася з рук солдата та кинулася вже до нього, просячи його по допомогу. Вона плакала, билася головою об землю, терлася щокою об штани хлопця. Солдат, що випустив її, знову вхопив її, цього разу за ноги, але дівчина лише голосно закричала, наче її сам чорт до пекла тягнув.

– Прошу тебе, любий, коханий мій! – кричала вона. – Я буду такою, якою ти захочеш мене бачити! Я ніколи не скажу тобі "ні", я завжди виконуватиму усе, тільки допоможи, прошу! 

– Яш, – промовив хлопець, відриваючи її долоні від власних ніг. – Ти справді мені подобалася. Ти була неймовірна, емоційна й жива! Наче... Наче лісова пожежа! Але я зрозумів, що поруч з тобою мені ніколи не бути! 

Юнак лише шумно зітхнув і заплющив очі. Повисла пауза – навіть солдат перестав тягнути дівчину назад. Коли ж хлопець відкрив їх, то продовжив:

– Так, ти тепла, наче той вогонь. Але якщо довго знаходитися поруч – починаєш згорати й сам. В нас немає з тобою спільного майбутнього! 

– Ти покинеш мене?! Покинеш, як це робили інші?

– Так!

Хлопець спокійно відпустив її долоні і солдат потягнув її назад. Розвернувшись, Айвін залишав площу під жахливі крики дівчини, яку наче на шматки розривали.