Розділ 9: Слідство! (5)

*Новий світ. День 11. Ніч.*

– Боляче! Боляче, відпусти! 

Лів билася в істериці. Вона кричала й намагалася вкусити пальці Іди, але та вчасно підіймала руку. Дівчина вже, нічого й нікого не соромлячись, вила та плакала, намагаючись звільнитися й втекти від дружини її брата. Чергова спроба висмикнути руку закінчилася тим, що Лів, не втримавши балансу, повністю впала на підлогу, утягнувши за собою ще й Іду. Втім, це тільки погіршило її позиції, адже тепер Іда сиділа в неї на животі й силоміць тримала руки над її головою. 

– Я усе розповім брату! Ти робиш мені боляче, пусти! 

Але ці слова ніяк не вразили жінку і та навіть не поворухнулася, так і продовживши тримати її на підлозі. Лів, як могла, брикалася, билася ногами й робила спроби скинути Іду. Дівчина ричала й кидалася. Якби не похмілля, що пересушило в роті, вона ще й плювалася б!

– Допоможіть! Хто-небудь, прошу вас! Допоможіть! Вона мене б’є! Вона хоче мене вбити!

Але ніхто так і не прийшов. 

– Хромар розлучиться з тобою! Я скажу, що ти мене била! 

– Не розлучиться! 

Голос Іди, як і її погляд, були холодними, наче крига на озері взимку. Усі ці істерики та крики аж ніяк не подіяли на аристократку, що міцно тримала Лів у своєму полоні.

– Пусти, ти важка! Скільки ти їси?! Ти ж наче корова! Як Хромар тебе на руках носить, ти ж кобила?!

– Образи тобі теж не допоможуть! – спокійно відповіла Іда. 

– Відпусти мене, відпусти, відпусти, відпусти! 

Проте Іда навіть не поворухнулася.

– Я ненавиджу тебе! Ненавиджу! Це ти винна! Це ти усе зіпсувала! Іда, ти завжди тільки отруюєш мені життя! 

– Замовкни! – промовила Іда і сіпнулася вбік, струшуючи дівчину всім тілом. 

Це трохи допомогло – Лів перестала плакати й на секунду замовкла. 

– Навіщо ти хотіла напоїти охоронця? – запитала жінка. – Говори, я не відпущу тебе, поки ти не скажеш правду! 

– Ні! – хитнула головою Лів і випадково вдарилася об підлогу – настільки різким був цей рух. Застогнавши вже від реального болю, дівчина заплющила очі, а Іда відчула, як тремтять груди дівчини.

 – Я розповім брату, що ти знущалася з мене! Ти завжди мене ненавиділа! 

– Кажи! – крикнула жінка. – Якщо Хромар зараз вб'є того хлопця, а потім з'ясується, що він не був винним, – його ім'я буде осоромлено! Брата, якого ти так любиш, люди будуть ненавидіти за те, що він позбавив життя хлопця, який того життя ще й не бачив як слід! 

Згадка про брата та його зруйновану репутацію подіяла. Лів замовкла та перестала хитати головою. Тепер вона лише дивилася на Іду очима, сповненими сліз та відчаю. 

– Дурепа, кажи швидше, поки нічого непоправного не сталося! Якщо ти мені усе розкажеш і я встигну до чоловіка – ти осоромишся тільки переді мною. Але якщо продовжиш валяти дурня – нас зненавидять усіх! І тебе, і мене і Хромара! Заради чоловіка, якого ми обоє кохаємо, скажи мені правду! 

Після цих слів Іда відчула, як сильно під нею затремтів живіт дівчини. Лів спробувала закрити обличчя ліктями, але навіть це в неї не вийшло. Прохання ім'ям брата спрацювало, але сором все ще не давав дівчині зізнатися. 

– Так, це я, – випалила Лів і зайшлася новою хвилею істерики. – Це я! Я! Я напоїла охоронця, бо він мені постійно заважав! 

– Чим він тобі заважав? Що ти хотіла зробити? 

– З чоловіком хотіла побути! 

Дівчина крикнула це так, що Іда, на мить, втратила слух. Лів вже уся тремтіла під жінкою, але принаймні та перестала пручатися.

– Сама-то ти з чоловіком – брата мого забрала! А в мене нікого немає! Знаєш, як мені хотілося, щоб мене також хтось поцілував за сніданком? Знаєш, як я хочу, щоб мене також носив на руках той, кого я люблю? Знаєш скільки разів я плакала, коли ви з братом йшли до спальні, залишивши мене наодинці! Я знайшла деяке полегшення з Яшмою, але ви забрали її від мене! Забрали й приставили цього бовдура, що усюди ходив за мною! А я також жінка! Я також хочу тепла й кохання, але він мені тільки заважав! 

– Лів...

Але дівчина вже билася в новій істериці. Втім, тепер це був не гнів чи ненависть. Лів лила сльози, билася потилицею об підлогу й стукала ногами від нестерпного відчаю, який увесь цей час носила в собі. Сльози, слина, соплі – на дівчину вже було важко дивитися, але та не переставала тремтіти. Кожне нове слово виходило так, наче з неї його виривали розпеченими кліщами. Лів кашляла, її нудило, але вона продовжувала:

– Це ти винна! Ти! Ти забрала те єдине, що було в мене! Єдине! Ви викинули мене на смітник та забули, наче я якась ганчір’яна лялька. Ти тільки те й робила, що повчала, хоча ти ніхто для мене! Ти ніколи не питала, чого я справді хотіла, що було мені потрібно! А коли я від горя напивалася – ти наче гриб після дощу з’являлася й обзивала пиячкою. Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!

Хватка Іди стала слабшою і дівчина нарешті змогла вирвати власні руки. Закривши ними обличчя, Лів відвернулася й заридала чи не з потрійною силою.