Розділ 9: Слідство! (3)

*Новий світ. День 11. Ніч*

– Хельго! Хельго!

Еміль схилився над тілом й намагався привести її до тями. Втім, крижаний погляд жінки, спрямований кудись в траву, вже не мав того самого вогника життя. Приклавши вухо до обличчя Хельги, він зрозумів, що вона вже не дихає. Яшма, що також оговталася від удару Тіріона, трусилася зараз поруч з ним. Обхопивши себе руками, вона закусила губу й хиталася вперед і назад.

– Що нам робити тепер... 

Еміль здивовано подивився на дівчину. Голос Яшми був таким хриплим й сухим, що парубок не одразу зрозумів, що це говорить саме вона.

– Що нам робити! – раптом закричала Яшма.

Сіпнувшись, Еміль миттєво забрав руки від Хельги, притискаючи їх до себе. Парубок ледь не підстрибнув від переляку. Відірвавши від себе руку, той заліпив Яшмі добрячого ляпаса по її рожевій щоці.

– Не знаю! – крикнув у відповідь Еміль і Яшма, інстинктивно закривши обличчя руками, заревіла. 

«Ні, не зараз! Не зараз! Не на часі сварки! Треба її заспокоїти»

Піднявшись, хлопець сів поруч з дівчиною й міцно обійняв її, ховаючи голову Яшми у своїх руках. Дівчина, наче пташка в гнізді, обхопила хлопця усіма кінцівками й почала тихо ревіти йому в груди.

«Не я Хельгу вбив... Не хотів вбивати! Це випадковість – нещасний випадок! Це не я!»

– Я не наздогнав його, – повернувся Гуннар. 

– Бовдур! Він же розповість усім, що це ми Хельгу вбили? 

Дівчина кричала, з ненавистю дивлячись на Гуннара. Втім, обійми Еміля вона не полишила.

– Вона мертва?! 

– Так! 

Еміль сильніше притиснув Яшму до себе, погладжуючи її по спині. Цілуючи її в маківку, той і сам намагався заспокоїтися. Мозок перебирав варіанти ідей, але жодних нових планів не приходило! Чим довше вони будуть сперечатися – тим менше в них буде часу на втечу. 

– Треба забиратися, Гуннар...

– Куди? – запитала дівчина крізь сльози. 

– Куди завгодно! Тут нам тепер світить лише смертний вирок. Не бійся, куди б ми не пішли – я не покину тебе! 

– В такому вигляді краще не йти!

– А і справді, молодець, Гуннаре, влучно підмітив! – промовив Еміль, дивлячись на власні руки. 

Пішов деякий час на те, щоб відтерти від себе кров та заспокоїтися. Та коли вони повернулися до села, то раптом зустрілися там з озброєним загоном солдатів, що були під командуванням самого пана Хромара. 

– Це за нами?! 

Яшма, злякавшись, встала за Еміля, дивлячись на аристократа лише з-за його плеча. Еміль відчув, як тремтить дівчина, і зробив невеличкий крок вперед, аби не тремтіти разом з нею. Він чув, як дівчина дихає, чув кожну затримку, чув кожне прискорення її подиху. Яшма знову притиснулася, і парубок навіть відчув, як сильно та швидко б’ється її серце.

– Неможливо, занадто рано, вони б не приїхали сюди настільки швидко! 

Пан Хромар, помітивши людей, сам виїхав до них. Сидячи на власному коні, чоловік більше нагадував вправного солдата, ніж аристократа. Втім, Хромар і був вправним солдатом. Але зараз у чоловіка зовсім не було настрою на сторонні розмови чи етикет. 

– Хто ви? Чому не вдома в такий час?

– Вітаємо вас, пане, – схилив голову Еміль і його прикладу дотрималися Гуннар з Яшмою. – Ми просто гуляли, думали, що буде красиве зоряне небо, а воно усе в хмарах... 

Хромар підняв голову на небо щоб переконатися, що ті не брешуть. 

– Яшмо, це ти? 

– А! – сіпнулася вона. – Т-так, це я! – говорила дівчина так, наче в неї голок наштовхали. – Вітаю вас, пане Хромаре. 

Побачивши знайоме обличчя, чоловік трохи розслабився і полегшено зітхнув. 

– Ви знаєте людину на ім'я Айвін? – запитав він. 

– Так, навіть дуже добре знаємо...

– Де він? Ви можете мені сказати це?

– На жаль ні... – розчаровано промовила Яшма. – Після того, як його вигнали з трактиру, ми його більше не бачили... 

– Вигнали? За що?

– Довга історія, – ніяково відвела погляд дівчина, боячись бовтнути зайвого.

– Взагалі-то... – невпевнено почав Гуннар. – Я зранку за водою йшов до озера... Я особливо не придивлявся, але здається, що я бачив його біля подвір'я нашої крамниці. Він дрова колов... Але де він зараз – я не знаю.

– Дякую, цього вистачить! – кивнув пан Хромар. 

*Тим часом*

– Лів, бідолашна моя трояндочка, як же так сталося, люба моя? 

Іда протирала дівчину, яку покоївки тільки що відмили, широким білим рушником. Звичайно, що вже відмили і ліжко, і кімнату – і навіть стіл прибрали з усім, що було на ньому. Зараз єдиний спогад про застілля, яке аристократка влаштувала вдень, досі спав на невеликому диванчику в кутку. Іда наказала не чіпати охоронця.