Розділ 7: П'яна й дурна! (4)

*Колись*

– Ось! Візьми цю волосінь та гачки – кращі, ніж твій цвях буде. 

Маленький Айвін тримав у руках невеличку, проте дуже міцну дерев’яну коробочку, вочевидь, ручної роботи. В ній було кілька котушок волосіні, а також добрі два десятки різних гачків. Одні були трошки більшими, інші мали якусь дивну форму. А було ще кілька гачків, що мали одразу три гачки! Дід Хорунд віддав досить цінні речі. Ланс такі б гачки гарно пропив. Можливо, навіть декілька днів би пиячив.

– Ой, не треба, це ж дорого! 

– Бери, в мене ще є, ці – запасні! – відмахнувся дід. – Тільки обережніше, якщо заженеш гачок у шкіру – йди краще до когось з рибалок, сам не витягнеш! 

Дід вже довго вчив парубка різним хитрощам рибальства. Айвін намагався запам'ятати усе, що йому говорили, але така кількість інформації просто не вміщалася в його голові. Втім, дитина почала хоча б базово розуміти сам процес рибальства. Тепер для нього це хоча б виглядало як наука, а не просте вмочування гачка у воду. 

Тим часом на вулиці сонце вже давно сховалося за обрій. Хорунд прибрав та помив посуд, після чого зачинив двері на ніч. 

«Сподіваюся, що той рибалка справді передав усе, що я просив, і хлопця зараз не шукають зі смолоскипами по лісу... Хоча, можливо, його батьки й досі “мандрують” по світу снів напідпитку?»

– Ой, не думав вже, що колись ще дістану це! – промовив дід і, схилившись над ліжком, витягнув з-під нього ті дві скрині. 

Під ними, як виявилося, було розкладне ліжко. Старе й місцями іржаве, але металевий каркас ще пружинив та тримав спину – цього вистачало. В одній зі скринь лежала стара, але ще міцна й чиста постільна білизна. Дід швидко склав стіл та відставив колоди, а на їхньому місці розклав це ліжко. Через хвилину – це ліжко вже було вкрито білою білизною. Взявши зимову куртку замість подушки, дід вмостився на ліжку. 

– А ти на ліжку спи! Завтра поснідаємо, та я й відведу тебе до села – покажеш, що ти запам'ятав з нашої бесіди. 

Хлопець лише кивнув. 

– А, до речі, – пригадав дід і, потягнувшись до полиць, взяв той самий шоколад, який забрав, коли хлопець мив руки. – Їж, тільки не в ліжку! Мені потім не хочеться на крихтах спати! 

– Добре, дякую! – посміхнувся хлопець, і кам'яне серце діда трошки потеплішало. 

Надкусивши шоколад, мозок хлопця ледь не збожеволів від насолоди. Саме тоді Айвін вперше скуштував шоколад та солодощі. 

*Новий світ. День 11. Опівдні*

«Бодай його... Дурепа... Прочитала йому лекцію про те, що не можна змінювати позу, коли п’єш вино та сама й піднялася! І понесло мене добряче... Все ж таки, я забагато випила – навіть їжа не допомогла. Хоча, без неї, цілком можливо, що я б вже впала б тут... Добре, треба просто протриматися трохи та дійти до ліжка... Але спершу – картина!»

– Вам зле?

Айвін злякався, коли пані Лів, піднявшись, захиталася. А коли він зрозумів, що жінка от-от впаде – рішення виникло миттєво. Намагаючись втримати її, парубок взяв її руку, аби підтягнути її вгору. А жінка, вдало обігравши це, впала, немов йому в обійми.

«Ох, Лів, чекай... Не зараз! Спочатку – картина! Та якби ж він передумав – я вже зараз роздягнулася б перед ним. Чи хоча б він просто передумав йти – мені так подобається в його обіймах! Заздрю тобі, Яшмо...»

– Зараз-зараз, – промовила вона. – Дай мені трохи часу, я зберуся! 

– Нащо взагалі пити? Я зовсім не розумію цього! Що в цьому доброго? 

– Допомагає забути проблеми...

Промовила жінка це доволі стисненим голосом. Прикривши рот долонею, вона гикнула, а в її голосі юнак почув булькотіння! Таке, яке було у солдата, коли той ще був при свідомості. 

«О, зрозуміло... Хтось зараз також піде спатки! Треба зав’язувати з цим. Що вона там намалювала? Хай вже покаже і я втечу звідси!»

Якийсь час постоявши, пані Лів прийшла до тями й, тримаючи парубка під лікоть, разом із ним пішла до сусідньої кімнати. Коли хлопець переступив поріг творчої майстерні, то в нього ледь не перехопило подих. Усе було в картинах, а в центрі, під непрозорою чорною тканиною, стояла ще одна. Юнак легко припустив, що ця картина – саме та, яку жінка хотіла показати йому. 

Пані Лів, нахилившись до стільця, що був неподалік, раптом зупинилася, спершись на нього лише долонями. Зробивши крок до меблів, вона повернулася у вертикальне положення й приклала долоню до ока, намагаючись сфокусуватися іншим оком. 

«Різкі рухи – це майже смерть. Лів, треба робити усе плавно й повільно!»

– Тримай, – мляво промовила пані Лів, поставивши стілець перед мольбертом. 

Рух вийшов незграбним, але їй вдалося усе зробити правильно. 

– І мене тримай, – просила вона, прикладаючи руку хлопця до талії. – Бо я вже... того... якого... завалююся! 

«Так, я бачу! Диво, що ти досі на ногах стоїш, а не спиш десь, блюючи уві сні!»