Розділ 7: П'яна й дурна! (2)

*Колись*

Лісник поставив перед Айвіном велику металеву миску з кашею. Їжі було настільки багато, що хлопець навіть не знав, з якого боку почати їсти. На цілому пагорбі каші, наче снігова лавина, танув шматок масла, повільно стікаючи вниз і просочуючись крізь гречані ядра. Зверху й всередині виднілися шматки м'яса. 

Парубок бачив, як для цієї страви дід Хорунд знімав з полички консерву. Хлопець не вмів читати, але те й не потрібно було! І без розуміння напису було очевидно, що ця консерва – яловичина. Принаймні корова була намальована на тій самій наліпці – це дитина встигла побачити. 

У "Неназваному" було усього лише три види консервів – усі вони завозилися до магазину, що був у селі. Там же ці консерви і продавали. Коштували вони, звичайно, дорожче, ніж звичайні пакети з м'ясом чи яка-небудь риба, яку продавали місцеві рибалки. Але й були ситнішими та смачнішими – тож вартість виправдана. 

Перший тип – курячі. Цих консервів юнак майже ніколи не бачив у залізній банці – тільки у склі. Вони були смачними, а за ціною виходили зовсім трохи дорожчими за пакет в'яленого м'яса. Втім, у цій консерві можна було знайти усе: хрящ, жилку, шкіру, лапу курки чи велику кістку – в цю консерву пускали ледь не цілого птаха, добре, що хоча б пера хлопець ніколи поки що не знаходив. 

Другий тип – консерва зі свинини. Ця вже була набагато дорожча за звичайне м'ясо, але п'ятака чи копита вже в ній знайти не можна було. Айвін ніколи не цікавився, хто виробляв ті консерви, та й ніколи він не думав навіть про це – бо цю консерву він їв усього лише кілька разів у житті. 

І третій тип – яловичина. Корову в банці могли дозволити собі лише найбагатші люди, а звичайні – діставали її тільки на свята. Сам Айвін ніколи не купував її самостійно, адже на неї доводилося працювати ледь не тиждень, а саму банку з’їдав настільки швидко, що надовго її неможливо було розтягнути. Причина цього – неймовірний смак м'яса. 

– Смачного! – промовив дід Хорунд і, встромивши ложку в свою тарілку, підтягнув кашу з м'ясом до рота. 

Не чекаючи, доки їжа охолоне, хлопець повторив за дідом і сам ледь не розтанув, як те масло, якого вже майже не лишилося на пагорбі. Неймовірний смак огорнув його язик та рот приємною хвилею, після чого парубку вже було байдуже, з якого місця їсти ту кашу. 

– У! – промовила Холо і поклала лапу на коліно ліснику. 

– А ти чекай! – суворо відповів той. – Для тебе ще не охолола каша, тож ти поки що – в глядачах. 

Після цих слів Холо прибрала лапу, але погляду від тарілок не відвела. Бажаючи перевірити витримку нового гостя, собака раптом повернувся до Айвіна. Висунувши довгого язика, собака з посмішкою похекав на хлопця, наче вітаючи його. Після цього не встаючи, Холо підсунула свою пухнасту тушку до парубка й також поклала лапу на його коліно, як щойно поклала її на господаря. 

– У! 

Айвін лише невпевнено подивився на собаку, після чого перевів погляд на діда Хорунда, просячи того про допомогу. Важко зітхнувши, лісник вказав кудись на підлогу біля ліжка, після чого віддав коротку команду. Миттєво собака забрав свою лапу і, нахиливши голову так, що носом ледь не чіпляв підлогу, забрався на своє місце біля ліжка. Влігшись там, Холо лише "укнула" востаннє, але так і продовжила дивитися на людей, намагаючись змиритися з несправедливістю світу. 

Через кілька хвилин, коли Айвін вже наполовину з'їв свою кашу, лісник взяв третю миску каші й поставив її на підлогу. 

– Можна! – впевнено промовив дід Хорунд, і Холо, зірвавшись з місця, влетіла в ту тарілку так, наче в неї гальм не було. 

Айвін лише посміявся, коли миска Холо, а потім і сам собака, влетіли в стінку й «поїхали» далі. Лише дивом вона не розкидала свою кашу по підлозі, залишивши усе в посуді. 

– Ну що за тварина! – тихо промовив дід Хорунд і продовжив їсти. 

Якийсь час вони ще їли мовчки, тільки хлопець крутив головою, роздивляючись хату. 

– Скажи мені, юначе... Чому ти рибу на сміття ловив? 

Почувши запитання, хлопець повернувся до діда, забувши і про собаку, і про хату. 

– Ну... Хотілося їсти, а не було чого... Я бачив, як рибалки ловили рибу в озері, тож вирішив спробувати!

– А твої батьки що? Чому не нагодували дитину? 

– Вони сплять...

Хлопець опустив погляд й важко зітхнув. Втім, коли Холо, вкотре, вдарила миску о стіну, хлопець усміхнувся, кинувши на собаку короткий погляд.

– Вони знову пили ту гидку рідину, що в бабці беруть, а потім завжди йдуть спати. Батько їжу не приготував... 

Дід лише вилаявся, звичайно, що пошепки, щоб дитина не чула.

«І що мені з ним робити? Він дивиться на мене, наче малий собака... Цуценя, яке хтось вперше підібрав з вулиці! На мене Холо так дивилася, коли була маленькою, коли я її забрав з села. Але ж парубок – не собака! Хоча погляд в нього й справді жалісний... Якби Холо так просила – я б їй усе віддавав і гарячим, і навіть сирим...»

– Слухай, а як тебе звуть?

– Айвін!

– А мене Хорунд! – протягнув чоловік руку, після чого м'яко потиснув руку хлопця. – Можеш звати мене дідом, я вже не роблю вигляд, що роки свого не взяли! Слухай, Айвіне, а друзі в тебе є?