Її сила

Нарешті, вже час іти додому. Можна стерти привітну посмішку з обличчя, чомусь сьогодні вона не спрацювала, хоч кажуть, якщо всміхатися, то не будеш сумувати. І дійсно, день був жвавий, але чомусь зараз механізм запуску життєрадісності вимкнувся. Зима, темніє рано. Треба швидше додому.

Робочий день скінчився. Колись би я до цього додала слово «нарешті», але не зараз, бо що мене чекає вдома? Щастя, коли ти йдеш на роботу з настроєм і повертаєшся додому, де на тебе чекають. «Хто на тебе чекає?» – питаю в себе і мовчу у відповідь. Безглуздя якесь.

Зима... холод і крижаний вітер пронизують наскрізь, видуваючи, здається, з самого сердця все тепло, що встигла назбирати за літо. І як тут не повірити в існування Снігової Королеви, що забирає спокій з душі і робить байдужим до всього, що тебе оточує, що є для тебе дорогим?! 

"Де ти загубила своє щастя, доню?" – в голові лунають мамині слова.

Зараз би я їй відповіла, що його вкрала Снігова Королева. Але це був би наклеп чистої води. Бо щастя, що було в моїх руках я сама і втратила. Можна винити все і всіх. Навіть зорі й саме небо, що послало мені, тобто нам кохання, хоч за це зазвичай дякують... І разом нам було не легко, і нарізно кепсько. Таке собі векторне кільце. Це коли ви замкнені у таке собі коло, але рухаєтесь у різних напрямках. То кохання, то втеча. А коло замкнене... Зрештою ми обрали втечу. Якби ж ні, то здається ще більше понабивали собі гуль до повної втрати дієздатності. Дивне це кохання. А ще дивніше, що ми його ніяк не відпустимо. Чи все це кільце нас тримає? Чи питання, які ми так і не поставили одне одному… чи відповіді, які так і не почули.

    Додому вже близько. Тільки старим парком пройтись. Зріжу дорогу, не хочу обходити. З протилежного боку алеї з’являється весела компанія. Одразу зрозуміло, хлопці на підпитку і їх тягне на подвиги. Згадую молитву «Отче наш», прискорюю крок і відчуваю, що земля йде з під ніг... Слизько...

    І раптом чиїсь руки підхоплюють мене. Я знову відчуваю землю під ногами. Міцна чоловіча рука тримає мене під лікоть. А приємний голос шелестить на вушко:

- Дозвольте я вас проведу. 

Компанія щось невдоволенно вигукує нам у слід.

 Раптом телефон заволав у кишені, жадаючи уваги. А я тремтячими руками намагалась його виловити зі своєї невеличких, але здається бездонної сумочки. 

Чоловік провів мене до будинку і пішов по своїх справах. Я навіть непомітила, коли він зник, захопившись ловлею телефона. Тому дякувати довелось у порожнечу вулиці, ледь підсвічену ліхтарем.

От і не вір після цього в янголів, що нас оберігають! 

Натка! Я так за тобою скучила! Як ти?

Ти як? Як там твій хвіст? – Уявляю себе з хвостом, який трохи повісила 

і посміхаюся. Мені стає трихи ніяково перед нею, вона стільки пережила, її труднощі втомишся перераховувати. А вона ще має сили писати гарні вірші, вступатися за правду і підбадьорювати інших. Якби ж я так могла.

- Нормально... Щойно прийшла додому з роботи.

- Слухай, – чую далі, –  мене тут трохи пограбували.

- З тобою все гаразд?

- Так, піду розбиратися. Але ти розумієш я без копійки…

    Я її знаю сто років. І ще ніколи вона не просила про допомогу, а тільки допомогала всім. Значить все дуже серйозно. Вона одна у іншому місті і... невже дійсно, щоб писати гарні вірші треба зазнати багато страждань?

- Зараз ми це непорозуміння виправимо! - сказала і відчула, що у мене відростають крила за спиною й геть зникає безпорадність, що щойно сковувала тіло й заважала дихати. - Ти тільки тримай хвіст пістолетом!

І закрутилось... 

Мені було просто необхідно комусь допомогти. Відчути себе 

потрібною, щоб знову влитися у потік життя. Адже, щоб бути щасливою людиною треба комусь дарувати щастя.

    Як би ж можна було обирати для себе чарівну силу, я б обрала для себе силу оптимізму.

    Хоча хто сказав, що її не можна собі обирати? Обираю! І буду нею користуватися на всі сто відсотків.

Все буде добре. Прорвемось! - 

сказала я Наталці і собі.