ХУДОЖНИК

Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла гарно малювати. Знаю, що в цьому житті можна всьому навчитися, було б бажання.

 І що я для цього роблю? Я починаю наполегливо вчитися  і… згасаю. А потім знову бачу якусь картину, мені кортить творити і все починається  з самого початку. Може на мене накладено якесь прокляття «нескінченного починання»? Якщо таке, звісно, існує. 

І от одного разу в метро, яке я називаю «домашнім», бо у нас в Дніпрі воно маленьке, всього шість станцій (хоч кілька ще в процесі будівництва), я побачила хлопця, що малює. Він швиденько замальовував обличчя людей, що сидять чи стоять у вагоні. З цікавості я, навіть, стала поряд з ним, щоб мені добре було видно весь процес. Його руки дуже спритно вимальовували дівчину, що стояла біля дверей, готуючись вийти на наступній зупинці. В мене аж подих перехопило, раптом він не встигне. Вона вийде, а малюнок так і залишиться незавершеним. Але він встиг. У мене вирвався видих  полегшення. Хлопець уважно поглянув на мене.

Це така вправа, – пояснив він і не встигла я хоча б щось відповісти, як він дістав зі своєї папки та простягнув мені аркуш. – Тебе я ще вчора намалював. –  І вийшов з вагону. Двері зачинились.

Це, що я? – спитала я сама в себе, роздивляючись малюнок. На ньому була зображена дівчина, що мала різке, непривабливе обличчя, якийсь застиглий колючий погляд. Волосся було зібране у тоненький хвостик. Жах! Така собі невдоволена життям «царівна жабка», яку ніхто не поспішає розчаклувати.

«Нічого дивного, що я досі незаміжня, – подумала я. – З таким виразом обличчя добре у фільмах жахів ображеного привида грати».

    Згадалось, як одного разу батьки вирішили зробити мені сюрприз - зустріти мене після навчання і піти разом по магазинам. Але, розповідали вони потім на сімейних вечорах, побачивши мене тоді, вони вирішили, що мене вигнали з університету, бо чого б це ще я мала б такий «вбитий» вигляд. Вони кинулись мене розпитувати, що зі мною трапилось. А я все ніяк не могла зрозуміти чого вони від мене хочуть і чого такі стурбовані. 

Та нічого в мене не трапилось,  – врешті вичавила я з себе. – Просто замислилась.

Ото вони тоді сміялися. 

- Більше так не роби…  – врешті видихнув тато, а потім додав.  – Тобто не з таким  виразом обличчя.

І от тепер цей хлопець. Все досить людей лякати!

Довелось мені взятися за себе. Тепер я стежу за виразом свого обличчя, щоб людям не було моторошно підходити до мене. І ще на той випадок раптом мене знову хтось захоче малювати.

Спочатку було важкувато слідкувати за життям свого обличчя, доводилось контролювати себе і посмішка була дещо дивна. Але згодом, я вже не могла себе уявити без щирої посмішки. Бо це ж справжнє задоволення – посміхатися. Я, напевне, стала виглядати привітніше та й почуваюся краще, впевненіше, ще друзів більше з’явилося. 

Той портрет я нікому не показую і тільки інколи сама себе ним лякаю. 

Якось я знову побачила того хлопця-художника, він зосереджено щось малював. Я не втрималась і підійшла до нього. Хотіла зазирнути, що там у нього на цей раз, але він спритно сховав малюнок, а потім посміхнувся і сказав: 

- Добре, дивись.

На малюнку була намальована всміхнена дівчина. Вона сяє з середини, ніби, знає якусь таємницю, що робить її щасливою. Щось таке було в цьому погляді, що хотілось дивитися  і дивитися, гадати і розгадувати. І це була я! 

Так, виявляється у мене багато таємниць, я і сама для себе таємниця!

- Все, перегляд закінчено, – сказав художник, ховаючи малюнок.

Побачивши мій благаючий жест, він категорично сказав:

  –  Цей не подарую. Ти у себе і так є. А мені ще роботу здавати.

І вийшов на зупинці. І чому у нас таке маленьке метро!

А ще я почала малювати і зупинити мене важко, бо я зрозуміла одну річ: «Я не роблю це для когось, я роблю це для себе!»

Поринаю у цей дивовижний світ світла і тіні, образів і мрій – це приносить мені задоволення. Я посміхаюсь і все навколо відповідає мені тим же.