ЕПІЛОГ

--- Африканський континент —

Спека трималася навіть після заходу сонця.
Розбитий асфальт ще віддавав накопичене за день тепло, а над сухою землею висів запах пилу, старого диму й чогось солодкуватого, гнилого. Колись тут проходила широка дорога між невеликими поселеннями. Тепер від неї залишилися потріскане полотно, кілька перевернутих машин і бетонні коробки будинків без дахів.
Командир лежав за уламком стіни й дивився вниз через оптику.
Шість зхаріантів.
Чотири невеликі, приблизно метрові, постійно перебирали численними лапами й нишпорили довкола. Два більших ішли попереду й позаду, тримаючи голови низько над землею.
Між ними щось тягнули.
Людину.
Чоловік був живий. Принаймні кілька хвилин тому ще ворушив ногами.
— Бачиш його?
— Бачу.
— Скільки?
— Шість.
Командир повільно опустив бінокль.
Дванадцять людей проти шести жуків.
Бували й гірші шанси.
За останні місяці вони навчилися не лізти на зхаріантів напролом. Навчилися бити в суглоби, чекати, поки відкриється м’яка тканина між сегментами панцира, використовувати вибухівку й ніколи не залишатися на одному місці після першого пострілу.
Вони вже вбивали цих тварюк.
Достатньо, щоб перестати їх боятися.
Не настільки багато, щоб почати недооцінювати.
Командир підняв три пальці.
Потім два.
Один.
Вибух розірвав тишу.
Переднього зхаріанта підкинуло разом зі шматками асфальту. Панцир тріснув, одна з кінцівок полетіла вбік, тіло перевернулося й важко впало на спину.
З обох боків дороги відкрили вогонь.
Довгі черги вдарили по другому великому жуку. Кулі рикошетили від панцира, висікали дрібні уламки, поки одна не знайшла стику між пластинами.
Потім ще одна.
Жук сіпнувся.
— Праворуч!
Малий зхаріант уже летів через уламки.
Швидкий.
Занадто.
Боєць ледь устиг відхилитися, коли передні лапи пройшли біля обличчя. Другий удар збив його на землю.
Постріл майже впритул розірвав жуку нижню частину голови.
Тіло впало на чоловіка.
— Зніми його з мене!
— Працюю!
Ще один зхаріант кинувся вбік.
Граната вибухнула під ним.
Земля, уламки панцира й темна рідина бризнули на стіну.
Командир вискочив з укриття.
— Вперед! Забрати людину!
Вони перемагали.
Думка з’явилася сама.
Майже небезпечна.
Двоє останніх жуків відступали. Один кульгав, волочачи пошкоджену лапу. Другий крутився навколо полоненого, ніби не міг вирішити — захищати його чи тікати.
Черга пройшла по відкритому череву.
Жук склався.
Останній розвернувся.
Його добили разом троє.
На дорозі стало тихо.
Хтось засміявся.
Нервово.
— Все?
— Не розслаблятися.
Командир уже біг до полоненого.
Той лежав обличчям униз. Руки були стягнуті чимось схожим на висохлі волокна, на спині залишилися довгі подряпини.
Живий.
— Чуєш мене?
Чоловік ворухнувся.
Підняв голову.
Очі були широко розплющені.
— Киньте мене...
— Все добре. Ми свої.
Полонений смикнувся.
— Спасіння немає...
Командир насупився.
— Що?
Земля під ногами здригнулася.
Ледь помітно.
Він завмер.
Ще раз.
Сильніше.
— Назад!
Пізно.
Асфальт за кілька метрів від них провалився.
Боєць зник по пояс.
Закричав.
Товариші схопили його за руки.
Щось смикнуло знизу.
Так сильно, що двоє людей полетіли вперед.
— Тягніть!
Боєць кричав.
Потім перестав.
З-під землі бризнула кров.
Його вирвало з рук.
Разом із частиною бронежилета.
— Вогонь униз!
Вони стріляли в темряву.
Даремно.
Земля почала розриватися скрізь.
Під машиною.
Біля стіни.
Просто посеред дороги.
З отворів полізли зхаріанти.
Десятки.
Метрові робітники розбігалися по землі, хапали людей за ноги, обплітали їх липкими волокнами. За ними виходили більші.
Воїни.
Один боєць устиг випустити магазин.
Другий підірвав гранатою себе разом із жуком, який уже сидів на ньому.
Командир стріляв, поки затвор не клацнув порожньо.
Перезарядити не дали.
Щось ударило в спину.
Земля зустріла обличчя.
Кінцівки схопили його.
Зафіксували.
Потягли.
Місцями вдавалося зачепитися пальцями за асфальт.
Нігті зламалися.
Ніхто вже не кричав наказів.
Лише люди.
Просто люди.
Коли він знову прийшов до тями, сонця вже не було.
Його волокли вузьким тунелем.
Попереду рухалися зхаріанти.
Позаду теж.
На окремих ділянках стін світилися зеленуваті органічні нарости. Цього світла вистачало, щоб бачити те, чого командир уже не хотів бачити.
Праворуч тягнули одного з його бійців.
Той був живий, але дивився кудись крізь стіну й нічого не говорив.
Ще далі — другий.
Третій.
Майже весь підрозділ.
Командир повернув голову.
Побачив того чоловіка, якого вони намагалися врятувати.
Його теж тягнули.
Той зустрівся з ним поглядом.
— Я ж казав...
Командир заплющив очі.
Тепер зрозумів.
Вони не знайшли зхаріантів.
Зхаріанти знайшли їх.
Тунель ішов униз.
Все глибше.
А нагорі суха земля повільно осипалася назад у провалля, приховуючи кров, сліди й уламки панцира.
Через кілька хвилин поверхня знову стала тихою.

--- Орбіта Землі —

Представники п’яти сімей стояли навколо проєкції планети.
Ніхто не сидів.
На раді перед початком полювання сидіти дозволялося лише пораненим.
Земля повільно оберталася над заглибленням у підлозі. Вода, ліси, великі материки, поодинокі нічні вогні поселень.
Занадто багато життя.
І жодної зброї, що зустріла їх на орбіті.
Представник однієї із сімей повільно підняв гребінь.
— Такий світ не може бути беззахисним.
Навпроти нього стояв голова сім’ї, що першою заявила право на полювання.
— Але він не захищається. Це факт.
— Це не одне й те саме.
— Наші розвідники спустилися на поверхню. Ми перевірили супутник планети, просканували навколишній простір. Нічого. З поверхні також не надійшло повідомлень про значний спротив.
Хралін зліва видав короткий сухий звук.
— Ваші розвідники вже повернулися?
Тиша.
— Ще ні. Сигнал на повернення відправлено. Вони прибудуть.
— На місці вашої сім’ї я б не починав Великого полювання, маючи так мало кігтів. Але ви не слухали нас і тоді, коли починали свою війну. Для вас будь-яка війна стає полюванням, якщо так легше назвати її.
Кілька гребенів піднялися.
Голова першої сім’ї повернувся до нього.
— Заздрість?
— Спостереження.
— Тоді спостерігай мовчки.
— Саме це ми й робимо. Дивимося, як сім’я без достатньої кількості кігтів заявляє право на цілий світ.
Голова сім’ї зробив крок уперед.
— Хочеш перевірити наші кігті?
— Немає потреби. Ви самі їх покажете.
Ще один Хралін втрутився:
— Досить. Ви відкрили полювання — доведіть, що здатні його вести.
— Доведемо.
— Коли?
Відповідь затрималася на секунду.
Цього вистачило.
— Сили майже готові.
— Майже?
— Завершується підготовка.
З іншого боку кола пролунало:
— Їм просто нема кого готувати.
Гребені першої сім’ї піднялися майже одночасно.
— Наклеп.
— Тоді чому спуск досі не почався?
Старійшина підняв руку.
Зала стихла.
Він довго дивився на Землю.
— Ви сперечаєтесь про здобич, якої ще не торкнулися.
Ніхто не відповів.
— Світ багатий. Захисту не видно. Це може означати слабкість.
Пауза.
— А може означати, що ми ще не побачили його зубів.
Він перевів погляд на сім’ю, що заявила права.
— Ви відкрили полювання.
Голова сім’ї схилив голову.
— Так.
— Тоді першими й ступите на землю.
— Наші сили майже готові.
Старійшина повільно повернув до нього голову.
— Я вже чув слово «майже».
Тиша стала важчою.
— Через сім кхарів гніздо полювання повинно мати основу.
— Матиме.
— Добре.
Старійшина подивився на решту.
— Завершити приготування до спуску.
На зображенні Землі спалахнула перша позначка.
Потім друга.
Хтось запитав:
— А якщо вони не втримають гніздо?
Старійшина навіть не подивився на сім’ю, про яку йшлося.
— Тоді інша сім’я успадкує їхню здобич.
Цього разу ніхто не сперечався.