Розділ 41.

Не відповів одразу.
Орест стояв спокійно. Клинок зі зхаріантської кістки лежав уздовж передпліччя, ніби продовження руки. Чоловік із детонатором тримався на крок позаду, великий палець так і лежав на кнопці.
Найгірше було те, що блефом це не виглядало.
За нашими спинами залишилося надто багато людей, щоб перевіряти.
— Коли ти встиг очолити це місце? — запитав я. — І звідки мені взагалі знати, що ця штука щось підриває?
Чоловік із детонатором скривився.
— А з чого ти взяв, що він тут головний?
Перевів погляд на нього.
Орест усміхнувся.
— Нізвідки. Він попаяний якийсь. Сам подивись — заліз у консервну банку й бігає в ній. Це точно не ознака адекватної людини. А ще нормально не вмирає. Уявляєш, я його вже вбив, а він знову тут стоїть.
— Мені не потрібні подробиці твого інтимного життя, — чоловік говорив уже не до мене. — Твій підрозділ працює на мене, а ти стоїш і балакаєш із ним так, наче мене тут немає.
— Степане, бачиш, у нас невеличкий форс-мажор. Старий знайомий прийшов. Некультурно не приділити йому уваги.
— Мені байдуже, хто це.
— А мені ні. Знаєш, яка в нього була гарна дівчинка-кішка? У-у-у, така м’яка.
Щось усередині неприємно сіпнулося.
Не дав йому побачити.
Повернувся до Степана.
— Чудово. Значить, питання про детонатор адресую головному. Він справжній?
— Можеш не вірити.
Степан знизав плечима майже байдуже.
— Один натиск — і дізнаємося.
— Гей, неввічливо мене ігнорувати, — окликнув Орест. — Саміра, здається, її звали?
На краю тактичної карти помітив рух.
Тінь.
Його мітка повільно зміщувалася вліво.
Не сказав нічого.
Навіть голови не повернув.
— А своїх вам не шкода?
Орест озирнувся на тих, хто залишався біля нього.
— Яких саме? Мій підрозділ увесь тут.
Степан різко глянув на нього.
— Там люди, так. Але вони вже відпрацьований ресурс. Свою функцію виконали.
Орест розвів руками.
— От бачиш, Ілюшко. Схоже, там тільки в тебе залишилися друзі.
Хао тихо хмикнув.
— Подобаються мені такі дружні компанії.
Орест подивився на нього.
— Ти наступний.
— Становись у чергу.
Тінь уже був біля старої металевої конструкції збоку.
Погляд зісковзнув із нього майже одразу.
Навіть знаючи, де він стоїть, доводилося шукати контури. 
— Припустимо, я погоджуся, — сказав я. — Що далі?
— Ми йдемо, — відповів Орест.
Степан перебив:
— Не просто йдемо. Ви залишаєтеся тут і не переслідуєте нас.
— А я стою й махаю вам рукою?
— Можеш поплакати, — сказав Орест. — А краще лізь витягати своїх. Може, хоч хтось живий залишиться.
— Щедра пропозиція.
Тінь зник із поля зору остаточно.
Ніхто цього не помітив.
Орест дивився просто на мене.
— Ти не розумієш. Єдиний шанс вибратися з цієї планети зараз у нас за спиною. Я не дозволю вам його знищити.
Тінь уже дістався до Степана. Саме цього ми й чекали.
Він виник поруч так раптово, ніби весь цей час стояв там.
Одна рука вчепилася в зап’ястя.
Не просто схопила.
Вивернула кисть убік так, що великий палець фізично не міг натиснути кнопку.
Друга рука накрила детонатор.
Степан лише встиг широко розплющити очі.
Клинок Тіні пройшов через горло.
Кров ударила вперед темною дугою.
Детонатор уже був у руці Тіні, коли його власник ще тільки починав падати.
— Є.
Тіло впало на підлогу вже без пульта.
Орест дивився на нього якусь частку секунди.
Посмішка зникла.
— Лайно.
Підняв іглостріл.
— Тепер продовжимо з того місця, де зупинилися.
Орест перевів погляд на мене.
— Дарма.
— Що саме?
Він повільно підняв кістяний клинок.
— Треба було дати йому натиснути.
А потім різко гаркнув:
— Вбити їх!
Цех вибухнув рухом і пострілами.
Перший Загонщик кинувся до Тіні.
Другий підняв автомат.
Сьомий і Третій одночасно рушили вперед.
Хао вихопив катану.
Джміль відкрив вогонь.
А Орест ішов просто на мене.
Відкинув іглостріл на кріплення й рушив йому назустріч.
Кістяний клинок у його руці блиснув знайомою світлою поверхнею. Другою рукою він вихопив із-за пазухи масивний револьвер із гравіюванням.
— Я знав, що ми ще зустрінемося, — спокійно сказав Орест. — І готувався.
Рушив йому назустріч.
Цього разу я не збирався давати йому другого шансу.

Револьвер гримнув першим.
Не в мене.
Орест навіть не повернув корпус — лише виніс руку вбік і натиснув на спуск.
Тінь саме відходив від тіла Степана, стискаючи детонатор.
Удар розвернув його.
На мить здалося, що броня витримала. На боці екза з’явилася тільки темна вм’ятина.
Потім Тінь похитнувся.
— Влучання!
Система одразу підсвітила пошкодження.
Куля зайшла не крізь пластину.
У стик під ребрами, де бічна броня сходилася з рухомою секцією живота. Занадто вдале влучання, щоб списати його на випадковість.
Тінь притиснув руку до боку.
Між пальцями проступила кров.
— Бронебійний, — прохрипів він. — Сучий син...
Орест усміхнувся.
— Я ж сказав. Готувався.
Тінь кинув детонатор Джмелю.
Той спіймав його однією рукою й одразу зафіксував у закритому споряджувальному контейнері на поясі екза.
— Тінь, назад!
По кожному з нас уже били зі стрілецької зброї. Кулі дзенькали об броню, залишали подряпини й вм’ятини, але поки не завдавали критичних ушкоджень.
— Ще можу працювати.
— Тоді працюй з укриття.
Він не став сперечатися.
Уже добре.
Другий постріл пішов у мене.
Цього разу встиг зміститися.
Куля пройшла поряд із шоломом і вдарила в бетонну колону за спиною. Замість звичайної рваної ямки залишився вузький глибокий отвір.
Орест уже дістався до мене.
Кістяний клинок пішов знизу.
Підставив передпліччя.
Помилка.
Лезо ковзнуло по броні й не відскочило.
Воно різало.
Світла кістка пройшла крізь зовнішній шар, залишивши довгу борозну майже до самої внутрішньої конструкції.
Відсмикнув руку.
— Гарний ножик, так? — запитав Орест.
— Якщо чесно, не дуже подобається.
Ударив його в груди.
Не клинком.
Просто кулаком екза.
Орест устиг повернутися боком, але це мало допомогло.
Його відірвало від підлоги й кинуло на старий верстат.
Метал загримів.
Звичайна людина після такого вже не вставала б.
Він ще в польоті викинув руку й вистрілив.
Куля влучила в грудну пластину. Не пробила, але удар я відчув навіть крізь броню. На секунду збило дихання.
Орест перекотився через плече й опинився на ногах.
— Скажи, так цікавіше.
Підняв револьвер.
Вистрілив ще двічі.
Одна куля знову вдарила в нагрудну пластину й залишила вже другу глибоку вм’ятину.
Друга пішла нижче.
Встиг довернути корпус.
Куля вдарила в бічну пластину.
Пластина витримала, але по корпусу екза прокотилося попередження про деформацію.
— Хороші патрони, — сказав я.
— О, це ручна робота.
— Шкода витрачати.
— Знаєш, для старого друга нічого не шкода.
Позаду нас бій уже розсипався по всьому цеху.
Сьомий налетів на одного з адаптантів так, наче той і справді стояв на місці. Перехопив руку із сокирою, вивернув її, а потім ударив головою в обличчя.
Хруснула кістка.
Другий удар клинком завершив справу.
Третій працював поруч із Хао.
Адаптант із неприродно широкими плечима кинувся на них, розмахуючи короткою металевою палицею. Хао пропустив удар над собою, Третій увійшов збоку й пробив стегно. Чоловік ще намагався розвернутися, коли катана пройшла по шиї.
Джміль стріляв коротко.
Не витрачав голки даремно.
Один Загонщик упав із простреленим коліном.
Другий отримав чергу в груди.
Третій майже дістався до Тіні.
Майже.
Тінь сидів за шматком старої металевої конструкції, однією рукою затискаючи рану.
Іглостріл у другій не тремтів.
Три постріли.
Нападник упав за метр від нього.
— Я ж сказав, що зі мною все добре.
— Бачу.
Орест скористався тим, що я на секунду відволікся.
Клинок ковзнув по шолому. На екрані сипнуло перешкодами, лівий датчик згас. Наступний удар уже йшов у коліно.
Відступив і нарешті зрозумів. Він робив те саме, що й минулого разу: не намагався пробити мене силою, змушував рухатися, відкривав стики й підсовував під свій клинок саме ті місця, які можна було розрізати.
Минулого разу я зрозумів це надто пізно. Тепер уже знав його гру.
Орест ударив у плече.
Підставив броню навмисно.
Кістяний клинок вгризся в пластину, і я схопив його за зап’ястя.
Усмішка з його обличчя зникла.
Револьвер гримнув майже впритул. Грудну пластину струснуло, перед очима спалахнуло червоне попередження.
Не відпустив.
Рвонув Ореста на себе й ударив шоломом в обличчя. Потім кулаком у живіт.
Його відкинуло до уламків верстата. Револьвер випав із руки.
Орест піднявся повільніше. Кров текла з носа, кисть уже набрякала.
— Минулого разу ти був цікавіший.
— Минулого разу ти нарізав мене шматочками.
— Саме тому.
Він атакував знову.
Перший удар пропустив повз себе, другий прийняв на броню. На третьому він занадто відкрив плече.
Вдарив.
Хруснуло.
Ореста розвернуло. Одна рука одразу обвисла вздовж тіла.
— Одна, — сказав я.
— Що?
— Рука.
— Дарма ти тоді не прийняв пропозицію Апостола.
На секунду навіть шум бою відійшов кудись убік.
— Якщо не помиляюся, вже кілька Апостолів мертві, а я живий. Не дуже розумію, де саме помилився.
— У тому, що тебе не сприймали як справжнього противника.
Орест усміхнувся закривавленими зубами.
— Тепер усе змінилося.
— Ти зв’язався з цими фанатиками?
Позаду впав останній із Загонщиків.
Стало тихіше.
Хао, Джміль, Пусті — усі вже дивилися сюди.
Орест нахилився й підняв свій кістяний меч.
— Пророк живий. І з кожним днем стає тільки сильнішим.
— Передай йому, що я не передумав.
— Обов’язково.
Він випростався. Щось у його позі змінилося — не впевненість, щось інше. Майже урочистість.
— Пророк не залишає своїх вірян без підтримки. Я відчуваю її.
Орест провів пальцями під коміром. З невеликого порту біля основи шиї наполовину виступав металевий циліндр.
Раніше я його не помічав.
— Я — меч Пророка.
Він натиснув на торець.
Клацнуло.
Усередині циліндра щось коротко зашипіло. Лише після цього Орест висмикнув його з порту біля шиї.
На шкірі залишився невеликий отвір.
З нього одразу виступила темна кров.
— Час розмов минув.
Перший спазм зігнув його навпіл.
Кістяний клинок випав із руки.
Хао зробив крок уперед.
— Ілле...
— Назад.
Орест упав на долоні.
Під шкірою його спини щось ворухнулося.
Не м’яз.
Надто велике.
Хребет вигнувся дугою.
Пролунав сухий хрускіт.
Потім ще один.
І ще.
Орест закричав.
Не від страху.
Від болю.
Але навіть крізь крик я почув сміх.
Шкіра на плечі розійшлася.
Назовні повільно показався білий кістяний край.
Потім другий.
Орест підняв на мене очі.
Вони все ще були його.
— Ну що, Ілюшко...
Зуби стиснулися.
Тіло знову здригнулося.
— Другий раунд.