Розділ 40.

Тепер ми знали, що вони щось задумали й когось прикривають.
Це змінювало наші плани. Ще хвилину тому можна було методично продавлювати оборону, кімната за кімнатою залишаючи позаду чисті сектори. Тепер кожна втрачена хвилина збільшувала відстань між нами й тими, кому вони так старанно купували час власними тілами.
— Назар, не грузнемо. Пробиваємося вглиб.
— Ризиковано. Краще методично просуватися. Ми навіть не знаємо, кого вони прикривають. Лізти вперед без зачистки — зайвий ризик.
— Не хочу потім ловити їх по всьому місту.
Попереду знову заговорив кулемет.
Черга пройшла низько, вибиваючи з бетонної підлоги крихту, потім ствол піднявся й перевів вогонь на передню лінію. Льоша поставив щит під кутом. Важкі кулі загупали по ньому одна за одною, залишаючи глибокі вм’ятини.
Це був важкий станковий кулемет. Не те, що автоматні черги кілька хвилин тому.
— Другий поверх! — крикнув Тінь.
Ще один кулемет відкрив вогонь зверху.
Боєць справа не встиг сховатися. Перша куля відлетіла від наплічника, друга вдарила в передпліччя, третя знайшла стик біля ліктя.
Зчленування не витримало. Руку екза смикнуло назад, а з-під пластин одразу бризнула кров.
— Сука! Рука!
Він притиснув її до грудей і сам відступив за стіну.
— Живий?
— Так!
— Тоді не займай ефір скаргами й не заважай тим, хто ще може продовжувати бій.
Його місце вже займав інший.
Кулемети продовжували бити.
Загонщики встигли перетягнути до проходу металеві столи, листи броні, старі верстати й навіть шмат промислової конструкції, поставивши її поперек коридору. За укриттями миготіли автомати, гарпуни, кілька саморобних щитів.
І адаптанти.
Один великий стояв просто за барикадою, чекаючи, поки хтось із нас підійде достатньо близько.
— Грим.
— Уже бачу.
Гранатомет гримнув.
Снаряд ударив у верхній край барикади. Метал зігнуло всередину, одного стрільця відкинуло до стіни, іншому уламком зрізало половину обличчя. Він ще кілька секунд стояв, затискаючи руками те, чого вже не було, перш ніж упав.
— Щити вперед!
Льоша рушив.
Ще двоє стали поруч.
Три щити перекрили майже весь прохід, а стрільці позаду почали бити крізь проміжки.
Кулемет зверху вперся в них довгою чергою.
Лівий щитовик спіткнувся.
Важка куля пробила вже пошкоджений край щита. Уламок броні пройшов далі й розірвав стегно бійця під екзом. На тактичній карті його показники одразу пішли в червоне.
— Я тримаю!
І справді тримав.
Ще секунд п’ять.
Поки Тінь не зник у боковому проході.
Верхній кулемет замовк майже одразу.
Не бачив, що саме він зробив. Лише на тактичній карті його мітка промайнула за позицією стрільця, а потім над нами з другого рівня полетіло тіло.
Воно вдарилося об край барикади головою вперед.
Хруснуло.
— Верх чистий.
— Рухаємося!
Щитовики втиснули оборону назад.
Великий адаптант нарешті дочекався свого моменту. Він перестрибнув через барикаду й кувалдою вдарив у щит Льоші.
Удар був такий, що Льошу підняло над підлогою.
Він пролетів майже два метри й врізався спиною в бійця позаду.
Адаптант кинувся добивати.
Не встиг.
Джміль прострілив йому коліно.
Хао зайшов збоку й рубонув по другій нозі.
Чоловік ще не впав — тримався на самій силі м’язів, — коли три черги одночасно розірвали йому груди.
Він завалився вперед.
Хао ледве встиг відскочити.
— Можна було й попередити!
— Не стій під мішенню, — відповів Назар.
— Корисна порада.
Льоша вже піднімався.
— Цілий?
— Спина буде незадоволена.
— Болить — значить, живий.
— Дуже дотепно. Тоді я просто безсмертний.
Барикада більше не існувала як оборонна позиція.
Ми перевалили через неї.
Хтось із Загонщиків кинув автомат і підняв руки.
Його не чіпали.
Той, хто поруч спробував вихопити ніж, отримав голки в груди.
Ще один рвонув назад, не випускаючи автомата.
Сьомий наздогнав його за три кроки.
Клинок увійшов у спину й вийшов крізь груди.
Бій уже тривав далі.
На тактичній карті група, що відходила вглиб комплексу, продовжувала рух.
Відстань збільшувалася.
— Швидше, — кинув я.
Назар навіть не перепитав.
Ми пішли вперед по тілах тих, кого залишили помирати за чужі хвилини.

За барикадою виробнича частина закінчилася.
Коридори стали вужчими, дверей — більше. Тут уже жили. Саморобна проводка тягнулася під стелею, на стінах висіли старі лампи, під ногами валялися недопалки, порожні пляшки, обгортки від пайків. Час від часу з відкритих кімнат визирали перелякані обличчя й одразу зникали назад.
— Без зброї не чіпати! — нагадав Назар.
І це раптом стало важливішим, ніж кілька хвилин тому.
За першими ж металевими дверима знайшлася клітка.
Не переносна. Хтось приварив решітку просто поперек колишнього службового приміщення. Усередині сиділи шестеро людей — троє чоловіків і три жінки. Один чоловік був босий, із опухлим обличчям. У жінки біля стіни на шиї залишився широкий червоний слід від нашийника.
Вони відсахнулися, щойно побачили нас.
— Ми не з ними, — сказав через зовнішній динамік. — Залишайтеся всередині. Позаду йдуть наші люди, вас виведуть.
Ніхто не відповів.
Ми рушили далі.
Наступні двері.
Ще одна решітка.
Два матраци на підлозі, пластикове відро, миска з водою. На стіні крейдою були написані цифри й якісь короткі позначки.
Далі — ціла квартира вже без ґрат.
Замок зовні.
Усередині жінка дивилася на мене з викликом.
На столику стояли пляшки, лежали ганчірки, кілька презервативів, старий ніж і коробка із золотими жетонами, схожими на саморобні гроші.
Хао зайшов за мною, подивився всередину й цього разу нічого не сказав.
Не треба було.
«Гостинний дім».
Розбиратися із цим місцем часу зараз не було.
Зате стало зрозуміло, що саме мали на увазі ті виродки на посту.
— Капітане, — пролунав голос одного з бійців із правого сектора. — Тут ще люди. Багато.
— Не зупиняйте наступ. Позначайте кімнати. Тил забере.
На карті почали з’являтися сині мітки.
Одна.
Три.
Сім.
Дванадцять.
Занадто багато для випадкових полонених.
Десь попереду знову загриміли постріли. Назарова група натрапила на ще один осередок опору, але тут поки було тихо.
Аурелія йшла ліворуч від мене разом із Пустими.
Вона майже не дивилася на клітки.
Саме це й видавало її сильніше за будь-яку реакцію.
— З тобою все нормально? — запитав у приватному каналі.
— Ні.
— Можеш повернутися. На розподільчий вузол.
— Не хвилюйся. Я не створю проблем.
— Просто запропонував.
Попереду лежали троє Загонщиків.
Один із наших уже пройшов повз них, навіть не сповільнившись. Двоє були мертві точно — сенсори не показували пульсу. У третього система вловлювала слабке серцебиття, але він лежав обличчям униз, руки порожні.
Ми обійшли його.
І саме тоді він сіпнувся.
Рука пішла під груди.
Звідти з’явився короткий обріз.
Він устиг двічі вистрілити майже впритул — у Четвертого й Аурелію.
Її розвернуло боком. Четвертого лише посунуло на півкроку.
Заряд ліг Аурелії в бік. Основна пластина прийняла більшу частину дробу, але кілька дробин пройшли крізь рухомий стик біля стегна й увійшли в м’які тканини.
Аурелія впала на коліно.
Четвертий залишився неушкодженим. Постріл влучив у грудну пластину, яка витримала його без помітних наслідків.
Загонщик намагався перевести ствол далі — на мене.
Не встиг.
Аурелія сама вистрілила.
Черга голок увійшла йому в голову збоку. Він обм’як і вдарився обличчям об підлогу. Тіло ще кілька разів сіпнулося й завмерло.
— Ауреліє!
Підскочив до неї.
— Я жива. Все добре.
— Бачу, як добре. Давай допоможу.
— Я чула, як ти одного бійця лікував. Може, не треба?
На тактичній схемі її костюма вже блимало пошкодження. Кров ішла, але не так швидко, як могла.
Відкрив медичну карту екзокостюма.
Проникне поранення м’яких тканин. Великі судини не зачеплені. Ознак перелому немає. Костюм уже стискав рану й автоматично ввів знеболювальне.
— Встати можеш?
Аурелія спробувала.
Піднялася з першого разу, але перенесла вагу на здорову ногу.
— Можу.
— Назад. Четвертий, допоможеш її вивести?
Той кивнув.
— Ні. Краще нехай допоможе рухатися вперед.
— Це не—
— Ілле.
У голосі було стільки злості й розпачу, що я замовк.
— Я можу йти. Кістка ціла, кровотечу костюм тримає. Не починай зараз.
— Медик усе одно тебе огляне.
— Огляне, коли буде можливість. Зараз мені медик не потрібен. У тебе половина групи після жуків у латках, і вони все одно йдуть далі.
Хотів відповісти.
Не встиг.
Попереду Аурелія раптом завмерла.
Не через біль.
Вона дивилася в кінець короткого бокового коридору.
Зробила крок.
Потім ще один.
Звернула за поворот, і я пішов слідом.
Попереду відкрився широкий внутрішній хол. Колись, мабуть, адміністративний або виставковий — висока стеля, стара плитка, масивна колона посередині.
Біля неї лежав чоловік.
Висохлий настільки, що спочатку я подумав про труп.
Оголені руки були тонкими, шкіра сірою, на передпліччях темніли сліди уколів. На шиї — металевий нашийник, від якого до колони тягнувся короткий ланцюг. Поруч стояла тумба з ампулами, використаними шприцами й пластиковою пляшкою води.
Чоловік ворухнувся.
Ледь.
Аурелія перестала дихати.
— Тату?..