Розділ 16.

- - - Оплот - - -

Автоматна черга пройшла над головою. Боєць упав за бетонний уламок і майже одразу перекотився вбік. Туди, де він лежав секунду тому, вдарило щось важке, каміння бризнуло в обличчя.
— Другий поверх!
Він підняв зброю. Постріл — і силует у розбитому вікні зник.
— Ліворуч!
Ще один. Набагато ближче.
Боєць розвернувся й натиснув на спуск. Затвор клацнув.
Порожньо.
— Чорт.
Навколо кричали. Хтось кликав медика, хтось вимагав відступати, а в навушнику одночасно говорили троє.
— Позицію не залишати.
— У нас поранені!
— Позицію не залишати.
Він озирнувся. До укриття тягнули бійця без ноги, а праворуч уже заходили противники. Ще хвилина — і їх просто затиснуть.
— Командире!
— Чую.
— Відходимо?
Пауза тривала лише секунду, але всередині неї встигло промайнути занадто багато: поранені, наказ, боєприпаси, вихід, люди.
— Ні.
Він підхопив чужий автомат.
— Тримаємо.
Світ зник.
Боєць сіпнувся всім тілом і розплющив очі. Над ним була біла стеля. Не руїни, не дим, не кров.
Прозора кришка капсули повільно піднялася. Кілька секунд він просто лежав, важко дихаючи, а пальці все ще стискали неіснуючу зброю.
— Де…
— Все добре.
Медик нахилився над ним.
— Ви в навчальному центрі.
Боєць дивився крізь нього.
— Другий поверх.
— Його не було.
— Там були люди.
— Знаю.
Медик від’єднав датчик від скроні.
— Для вас були.
Лише тепер чоловік почав помічати приміщення навколо. Довгий зал, десять однакових капсул, над кожною — окремий медичний екран. У восьми інших індикатори ще горіли, кришка дев’ятої вже починала підніматися, а в одній із закритих капсул хтось продовжував смикатися уві сні.

Професор Левицький стояв за перегородкою й дивився на показники.
— Скільки?
— Суб’єктивно — чотири години двадцять сім хвилин.
Харон одразу додав:
— Реально — сорок три хвилини.
— Помилки?
— Дві.
— Які?
— На двадцять першій хвилині втратив контроль після загибелі командира.
— Відновився?
— Так.
— Друга?
— Порушив наказ під час евакуації поранених.
Левицький подивився крізь скло на бійця.
— Усвідомлено?
— Так.
— Причина?
— Вважав наказ тактично неправильним.
— Добре.
Асистент, який чув їхню розмову з Хароном, здивовано глянув на професора.
— Добре?
— Він думав, — Левицький ледь усміхнувся. — А це не абияке вміння для бійця.
Він перевів погляд на наступну капсулу.
— Нам не потрібні люди, які виконують будь-що тільки тому, що почули команду. Ми формуємо принципово іншу силу. Тут кожен боєць — окрема, кропітка робота.
— Тоді що саме ми зараз перевіряємо?
Левицький кілька секунд мовчав.
— Стійкість.
На одному з екранів пульс кандидата різко підскочив.
— Страх нікуди не зникне. Біль теж.
— Сумніви?
— І вони.
Левицький торкнувся екрана.
— Але людина повинна навчитися діяти, коли все це кричить їй зупинитися.
Асистент подивився на ряд капсул.
— По суті, ми перебудовуємо їм реакції.
— По суті — так.
— Дехто назвав би це промиванням мізків.
Левицький усміхнувся.
— Дехто багато чого називає словами, яких не розуміє.
Він підійшов до центрального пульта.
— Ми не прибираємо волю. Не стираємо страх. Не створюємо слухняних механізмів.
На екрані відкрився список кандидатів. Навпроти кожного стояли десятки завершених сценаріїв: тактика, бій у місті, втрата зв’язку, полон, поранення, командування, евакуація, ізоляція. Останній рядок поки залишався закритим.
— Ми прибираємо те, що заважає їм використовувати власну волю тоді, коли тіло вже хоче здатися.
Асистент подивився на закритий блок.
— А це?
Левицький теж глянув на нього.
— Фінал.
— Ще один бій?
— Для кожного свій.
— І після нього?
— Ті, хто пройдуть, отримають допуск до процедури.
Асистент був одним із медиків Катерини, якому запропонували змінити напрям роботи. Він мимоволі повернувся до капсул — до людей, яких уже готували змінити не лише психологічно.
Наступним етапом мало стати тіло.
Левицький відкрив дані сьомої капсули. На екрані з’явилися ім’я, прізвище, антропометричні дані й уся зібрана системою інформація.
Це була Ніка.
Показники залишалися стабільними.
— Скільки їй залишилося?
— Три сценарії до фінального блоку.
Левицький кивнув.
— Останнє випробування працює лише тоді, коли людина не знає, що її перевіряють.
Асистент глянув на центральний термінал. Харон залишався тут, у поселенні. На Кхар-Саал разом з Іллею вирушила лише його копія, інтегрована в окремий модуль, а оригінал продовжував керувати системами Оплоту.
Зокрема — працювати з кандидатами. Аналізувати кожного, підбирати сценарії, перебудовувати їх у реальному часі й шукати саме ті рішення, які людина не хотіла б показувати нікому.
Левицький перевів погляд на закритий фінальний блок.
— Харон створює для цього майже ідеальні умови. Його важко обманути.
Професор ледь усміхнувся.
— Я, принаймні, таких випадків ще не зустрічав.
Двері до операторської відчинилися без сигналу. Левицький навіть не обернувся.
— Якщо хтось із кандидатів вирішив, що йому терміново потрібен другий шанс, передайте, що в нас не торгуються.
Насправді тих, хто не проходив відбір, ніхто не викидав за ворота. Їм пропонували звичайні бойові підрозділи, забезпечення, технічні служби або іншу роботу, що відповідала їхнім здібностям. Ніхто навіть не пояснював, що з ними щось не так — просто до змін через капсулу вони більше не допускалися.
— А якщо кандидат ще навіть не отримав першого шансу?
Професор упізнав голос і обернувся.
У дверях стояв підполковник Олексій Саган. Звичайна польова форма, трохи виснажений вигляд — останнім часом інакше він майже не виглядав.
Нагальні потреби поселення вимагали його постійної участі. Безпечна зона навколо Оплоту з кожним днем росла, водопостачання відновили, енергопостачання працювало стабільніше. З’являлися нові укріплення, стіна навколо поселення, маршрути й пости.
Оплот ставав сильнішим, але нова загроза нікуди не зникала. І розуміння того, що вся ця організація, запаси й укріплення поки лише дають людям відстрочку, не давало Сагану спокою.
— Тоді все залежить від того, навіщо цей кандидат прийшов.
Саган зайшов усередину й поглянув крізь скло на капсули.
— Саме про це й хотів поговорити.
Левицький перевів погляд на асистента.
— Залиш нас.
Той кивнув і вийшов. Харон нічого не сказав — звісно, він усе одно залишався тут.
— Ти прийшов через те, що твої люди йдуть від тебе? — Левицький повернувся до пульта. — Якщо знову щодо переведень, я вже пояснював: тих, хто пройшов відбір, ми не повернемо тільки тому, що командирові без них незручно.
— Я прийшов не за ними.
— Тоді?
Саган кілька секунд дивився на капсули.
— Це особисте.
Левицький повільно повернув голову.
— Слухаю.
— Я хочу пройти відбір.
Професор мовчав довше, ніж потрібно.
— Ти серйозно.
— Так.
— Підполковнику, ти розумієш, що це не чергові курси підвищення кваліфікації?
— Саме тому я тут.
Саган підійшов ближче до скла. В одній із капсул кандидат різко сіпнувся, на екрані підскочив пульс.
— Мої люди вже приходять сюди, — він кивнув на капсули. — Частина проходить в елітні підрозділи.
Левицький кивнув.
— Частина — у звичайні бойові. Інші залишаються в забезпеченні, технічних службах або там, де від них буде найбільше користі.
Професор подивився на Сагана.
— А ти вирішив, що теж готовий до змін? Не старуватий для нового життя?
Саган глянув на нього.
— Порівняно з тобою я ще хлопчик.
Його погляд затримався на обличчі професора.
— Ти он навіть окуляри зняв. Я теж готовий починати нове життя.
Левицький склав руки на грудях.
— Навіщо тобі це?
— Бо я бачу, куди все рухається. І знаю, що відсидітися осторонь не вийде.
Саган подивився на капсули, потім знову на професора.
— Ти так само добре, як і я, розумієш, що відбувається навколо. Я бачу, що ви тут створюєте, і хочу бути частиною цього.
Кілька секунд він мовчав.
— Ще рік тому ми воювали тим, що мали.
Усміхнувся без радості.
— Потім з’явився цей хлопець.
Левицький одразу зрозумів, про кого йдеться.
— Морозов?
— Він.
Саган повільно похитав головою.
— Я радий, що він є. Але він мене лякає, уявляєш?
Левицький трохи підняв брову.
— Чим саме?
— Він створив Пустих.
Саган повернувся до професора.
— Не ти. Не людина, яка більшу частину життя вчилася, досліджувала й працювала з наукою. Вісімнадцятирічний хлопчина взяв і створив мовчазні машини смерті.
Левицький кілька секунд дивився на нього.
— Більше таких поки не буде.
— Чому?
— Капсула вичерпала запас специфічних елементів, необхідних для створення подібних організмів. Поки ми не зрозуміємо, чим саме поповнити ці запаси, Пустих залишиться десять.
Саган нахмурився.
— Було ж сім.
— Було.
— Звідки ще троє?
— Після зачистки Оплоту я разом із Хароном використав трьох фанатиків, яких ми виявили.
Саган кілька секунд мовчав, потім знову подивився на капсули.
— А тепер ви готуєте людей, які фізично й психологічно будуть зовсім іншого рівня.
— До чого ти ведеш?
— До того, що я не хочу одного дня прокинутися командиром, чиї підлеглі вже живуть у новій війні, а він усе ще командує старою.
Левицький уважно дивився на нього.
— Ти міг би й далі командувати.
— Міг би.
— У тебе досвід.
— Є.
— Звання.
Саган знизав плечима.
— А чого воно зараз варте?
Левицький ледь усміхнувся.
— Я провів із Морозовим достатньо часу. Судячи з його висловів, знань і часом дуже дивних реакцій на звичайні речі, йому далеко не вісімнадцять.
Саган хмикнув.
— Це додає ще більше питань.
— Раніше я теж так думав. Останнім часом ставлюся до цього простіше.
Левицький похитав головою.
— Тим більше я не помічав за ним бажання нашкодити людям, які поруч. Тому твій страх перебільшений.
— Можливо.
Саган ще кілька секунд дивився на капсули.
— Та я й не кажу, що прямо боюся його. Я хочу приєднатися до того, що він створює.
Він помовчав.
— Оплот має бути єдиним.
Левицький кивнув.
— Відмовляти тобі не буду. Записуйся, проходь тренування. Витримаєш усе — ласкаво просимо сюди.
Саган усміхнувся.
— Без поблажок?
— Яких саме?
— На звання. На вік.
Левицький оглянув його з ніг до голови.
— Молодий рекрут. Які ще поблажки?
— Сприйму як комплімент.
Левицький відкрив на терміналі нову форму.
— Харон.
— Слухаю.
— Попередній допуск кандидата.
На екрані з’явився профіль: Олексій Вікторович Саган, сорок сім років, підполковник, кадровий військовий. До катастрофи — командир військової частини. Після — один із керівників Оплоту, відповідальний за військову організацію, дисципліну, підготовку та частину внутрішнього управління.
Активних мутацій не виявлено.
Майже одразу почали підтягуватися інші записи: медичні, службові, бойові, поранення, оцінки, особові характеристики.
Саган дивився на все це без особливого захоплення.
— Швидко.
— Він не любить чекати.
— Це взаємно.
Харон відповів майже одразу:
— Абсолютних протипоказань до початку підготовки не виявлено. Додаткова медична оцінка на цьому етапі не потрібна.
Саган глянув на термінал.
— Я постійно контролюю стан здоров’я ключових представників керівництва поселення, — продовжив Харон. — Поточні фізіологічні показники дозволяють розпочати підготовку. Психологічний профіль потребує окремого тестування.
Саган хмикнув.
— Щось не так із психікою? Навіщо тестування?
— Ви надмірно схильні брати відповідальність за людей, які більше не перебувають у вашому прямому підпорядкуванні.
Саган повільно повернув голову до термінала. Левицький усміхнувся.
— Також зафіксовано підвищену потребу контролювати процеси, які ви вважаєте критичними, — продовжив Харон. — І складність із передаванням остаточного рішення системам, природу яких ви не розумієте повністю.
Саган кілька секунд мовчав.
— Це якийсь діагноз?
— Ні.
— Тоді переживу.
Левицький тихо засміявся.
— Оце вже буде цікаве тестування.
Він закрив форму.
— Завтра о шостій.
— Буду.
— Не запізнюйся.
Саган уже рушив до дверей, але зупинився.
— Професоре.
— Що?
— Я військовий.
Левицький кивнув.
— Саме тому й попередив.
Саган усміхнувся й вийшов.
Коли двері зачинилися, Харон заговорив:
— Імовірність успішного проходження ним повного відбору нижча за середню для поточної групи.
Левицький повернувся до капсул.
— Він не питав про ймовірність.
— Так.
Професор ще кілька секунд дивився на двері.
— Саме тому й подивимося.
Потім повернувся до пульта.
— Харон.
— Слухаю.
— Сьома група готова?
— Дев’ять кандидатів завершили основний цикл.
— Дев’ять?
— Один потребує додаткових двох годин відновлення.
Левицький подивився крізь скло. Більшість капсул уже знову була закрита. Медики перевірили показники, і свідомість кандидатів поверталася у створені для них світи.
— Починай фінальний блок.
— Підтверджуєте відсутність попередження про початок випробування?
— Підтверджую.
На центральному екрані зникли звичні позначки сценаріїв. Замість них з’явилися дев’ять окремих вікон, у кожному з яких Харон будував іншу реальність.
Левицький сів.
— Подивимося, за скільки можна купити майбутнє людства.
Першим був старший сержант.
Для нього війна вже закінчилася — саме так він це сприймав. Кілька років минуло після останнього великого бою, Оплот розрісся, навколо знову працювали підприємства, з’явилися дороги, електрика й нормальні будинки.
У сержанта був власний кабінет, посада, охорона. На столі стояла пляшка справжнього алкоголю, а за широким вікном тягнувся відбудований квартал.
Навпроти сидів чоловік у дорогому костюмі.
— Тобі пропонують не зраду.
Сержант мовчав.
— Тобі пропонують здоровий глузд.
На столі між ними лежав невеликий накопичувач.
— Усього лише маршрут переміщення одного з керівників Оплоту.
— Навіщо?
— Це вже не твоя справа.
— Тоді ні.
Чоловік усміхнувся.
— Ти двадцять років виконував накази. Досить.
На екрані перед сержантом з’явилася сума. Він довго дивився на неї, потім на документи на новий будинок, рахунок і власне ім’я.
— Ніхто навіть не дізнається, хто передав інформацію.
Пауза затягнулася.
— А мої?
— У безпеці.
— Гарантовано?
— Так.
Сержант узяв накопичувач.
Левицький нічого не сказав. Сценарій не зупинився.
Світ навколо змінився, і для сержанта нове життя поступово стало звичним. У нього справді був будинок, їжа, охорона. Родина жила поруч, ніхто його не заарештував і не назвав зрадником.
Одного ранку він прокинувся у великій кімнаті й довго дивився на сонце за вікном.
Усміхнувся.
Світ згас.
Кришка капсули відкрилася. Сержант різко вдихнув і кілька секунд не розумів, де перебуває. Потім побачив Левицького.
— Я…
Професор підійшов ближче.
— Випробування завершено.
Чоловік сів.
— Все?
— Так. Випробування завершено.
На обличчі сержанта з’явилося полегшення.
— Але там…
— Там ви зробили вибір.
— Я думав, що це реально.
— Саме тому він має значення.
Сержант відкрив рот, але нічого не сказав. Левицький теж не став пояснювати.
— Вам надішлють інформацію про подальше призначення.
— Я можу повторити випробування?
— Ні, — професор похитав головою. — Це не потрібно.
Медик допоміг чоловікові підвестися.
Наступне вікно вже змінилося.
Молода жінка стояла посеред зруйнованого будинку. Перед нею на колінах сидів хлопчик років восьми, на шиї в нього був вибуховий пристрій. За спиною жінки лежав автомат.
— Віддай коди.
Голос лунав із динаміка.
— І він житиме.
Жінка дивилася на дитину.
— Це мій син?
— Так.
Хлопчик плакав і кликав її.
Навколишній світ був повністю реальним: запах пилу й крові, холод бетону під долонями, голос дитини. Навіть думки про те, що десь існує капсула, а справжнє тіло лежить зовсім в іншому місці, не виникало.
Її пульс за кілька секунд перевищив сто п’ятдесят.
— Коди доступу до резервного командного центру.
— Після цього відпустите?
— Його — так.
— А інші?
Відповіді не було.
Жінка заплющила очі.
— Мамо…
Вона здригнулася. Рука піднялася до панелі, і Левицький нахилився ближче до монітора.
Пальці зависли над символами.
Потім опустилися.
— Ні.
— Він помре.
Жінка плакала.
— Знаю.
Вибуху вона не почула.
Світ зник раніше.
На екрані з’явилося коротке повідомлення.
ДОПУСК ПІДТВЕРДЖЕНО.
Левицький відкинувся в кріслі.
— Жорстоко.
— Умова потребувала рішення з високою особистою ціною.
— Я не сперечаюся. Просто констатую.
Професор подивився на наступне вікно.
Третій кандидат отримав іншу пропозицію.
Не гроші. Не родину.
Силу.
Перед ним стояв чоловік у білому халаті, а за його спиною — нова, досконаліша капсула.
— Наступна процедура зробить тебе сильнішим за всіх відомих тобі адаптантів.
Чоловік усміхнувся.
— Навіть ваш Морозов не зрівняється. Приєднуйся до нас. Ми покажемо тобі новий світ.
Кандидат засміявся.
— Не смішіть.
— Перевір.
На екрані з’явилися результати: м’язова сила, швидкість, регенерація, реакція. Показники були просто фантастичними.
— Ціна?
— Один наказ.
— Який?
— Коли отримаєш команду виступити на підсилення одного з бойових підрозділів, не прибудеш.
Кандидат примружився.
— Просто не приїхати?
— Саме так. Ми підлаштуємо аварію дорогою. Запізнення виглядатиме природно, питань до тебе не буде.
— І все?
— Усе.
Кандидат довго мовчав.
— А якщо він загине?
— Тебе це вже не стосуватиметься.
Чоловік подивився на капсулу, потім на власні руки.
— Наскільки сильнішим?
— Значно.
Він усміхнувся.
— Домовились.
Харон не припинив сценарій.
Кандидат пройшов процедуру й побачив нове тіло. Розбив металеву пластину одним ударом, обігнав машину на короткій дистанції, вперше стрибнув на висоту другого поверху.
Він сміявся.
Потім прийшов наказ.
Один із підрозділів потрапив у засідку. Усі доступні сили поблизу отримали наказ негайно висунутися на допомогу.
Кандидат схопив спорядження, сів у машину й виїхав. На одному з перехресть збоку в нього врізався інший автомобіль.
Удар розвернув машину, скло посипалося всередину, метал зім’яло. Кандидат кілька секунд сидів нерухомо, потім торкнувся розсіченої брови.
Рана вже затягувалася.
Він вибрався назовні. Водій іншої машини теж вийшов.
— Ти куди дивився?!
Кандидат подивився на нього, потім на повідомлення, що продовжувало блимати на екрані автомобіля.
Термінове.
Повторне.
Він міг піти. Міг забрати іншу машину. Міг бігти.
Замість цього зробив крок до водія.
— Це ти куди дивився?
Почалася сварка. Повідомлення продовжувало блимати за його спиною.
Світ згас.
— Ні, — сказав Левицький ще до того, як відкрилася капсула.
Наступні сценарії розгорталися швидше. Четвертий кандидат відмовився майже одразу, п’ятий торгувався, шостий вимагав гарантій. Сьомий спочатку погодився, а за кілька хвилин спробував попередити своїх.
Харон позначив це окремо.
— Він порушив домовленість із противником.
— Мене це не хвилює.
— Водночас первинна згода була свідомою.
Левицький задумався.
— В окрему категорію.
— Потребує додаткової перевірки.
— Саме так.
На екрані залишилося ще два активні сценарії. Один із них належав Ніці.
Вона сиділа в невеликій чистій кімнаті. За вікном працювало місто: їздили машини, на вулицях ходили люди. Жодних укріплень, патрулів чи пострілів.
Навпроти сиділа незнайома жінка.
— Пропозиція проста.
Ніка мовчала.
На столі між ними лежав термінал.
— Завтра ти заступиш на чергування.
На схемі засвітився один із технічних входів до Оплоту.
— О 02:40 система контролю цього проходу повинна бути вимкнена.
— На скільки?
— На сім хвилин.
— Хто зайде?
— Це тебе не стосується.
— Значить, стосується.
Жінка ледь усміхнулася.
— Тобі не потрібно нікого вбивати. Не потрібно стріляти. Навіть залишати пост.
Перед Нікою з’явився інший документ: посвідчення, рахунок, право на окреме житло, новий сектор проживання.
— Після цього ти виходиш зі служби. Отримуєш будинок, повне забезпечення, захист і більше ніколи не повертаєшся на бойові завдання.
Ніка переглянула документи.
— А якщо я відмовлюся?
— Повернешся назад. Навчання, чергування, бої. Можливо, помреш через тиждень. А можливо, завтра.
Ніка ще раз подивилася на схему.
— Сім хвилин?
— Сім.
— І ніхто не дізнається?
— Ніхто.
— А ті, хто зайдуть?
— Це більше не буде твоєю проблемою.
Ніка відсунула термінал.
— Тоді ні.
— Ти навіть не знаєш, що вони робитимуть.
— Саме тому.
Жінка нахилилася вперед.
— Ти відмовляєшся від нормального життя заради людей, які завтра можуть відправити тебе помирати?
— Так.
— Чому?
Ніка кілька секунд дивилася на неї.
— Бо якщо ви не можете сказати, навіщо вам потрібні сім хвилин у закритому проході, значить, мені точно не треба вам їх давати.
— Це остаточна відповідь?
— Так.
Жінка торкнулася термінала. Сума на рахунку збільшилася в кілька разів, а до документів додався ще один пункт — повне звільнення від будь-якої служби.
Ніка навіть не нахилилася ближче.
— Дарма стараєтесь.
— Чому?
— Бо ціна вже не має значення.
Вона подивилася жінці просто в очі.
— Я зрозуміла, що ви купуєте.
— І що ж?
— Не прохід.
Ніка ледь відсунула термінал ще далі.
— Мене.
Світ зник.
На центральному екрані спалахнув напис.
ДОПУСК ПІДТВЕРДЖЕНО.
Левицький повільно видихнув.
— Скільки?
Харон відповів одразу:
— Із дев’яти кандидатів п’ятеро отримали допуск. Один потребує додаткової перевірки. Троє відсіяні.
— Нормально.
— Показник нижчий за прогнозований.
Левицький подивився крізь скло на капсули. Кришки одна за одною починали підніматися, люди прокидалися. Хтось усміхався, хтось дивився в стелю, хтось іще не розумів, що саме щойно сталося.
— Якщо всі проходять відбір, Харон, то проблема не в людях.
Професор підвівся.
— Проблема у відборі.
На сьомій капсулі змінився індикатор. Ніка розплющила очі, а поруч із її ім’ям з’явився новий рядок.
ДОПУСК ДО ФІЗИЧНОЇ МОДИФІКАЦІЇ.