Розділ 12.

Кроки наближалися.
Назар тримав прохід під прицілом.
Хао повільно змістився вбік, залишаючи собі простір для удару.
Я все ще тримав пальці на краю кристала.
«Один», — сказав Каїр.
«Я його відчуваю».
З-за повороту показався Хралін.
Старий.
Настільки старий, що частина пластин на його голові вже втратила звичний темний колір, а гребінь був нерівним і в кількох місцях обламаним.
На ньому не було броні.
Лише довгий темний одяг і тонкий посох, на який він спирався під час ходьби.
Найдивнішими були очі.
Мутні.
Майже білі.
Старий зупинився метрів за десять від нас.
Голова повільно повернулася спочатку до Назара.
Потім до Хао.
А тоді точно в мій бік.
Він трохи підняв голову.
Втягнув повітря.
Один раз.
Другий.
Я відчув, як усередині щось неприємно стиснулося.
На наших костюмах вистачало всього.
Чужа кров.
Кхаар.
Зхаріанти.
Мастила.
Горілий метал.
Ліс.
Кілька діб без нормального очищення броні.
Якщо він жив запахами, то перед ним зараз стояла ціла історія нашої подорожі.
Старий мовчав ще кілька секунд.
Потім несподівано опустив посох на підлогу.
— Молоді мисливці.
Капітанський екзокостюм люб’язно надав мені точний переклад.
Я не відповів.
Назар трохи повернув шолом до мене.
— Що він сказав? — почув я по внутрішньому зв’язку.
Потреби говорити між собою через зовнішні динаміки давно не було.
— Поки нічого важливого.
— А він нас бачить?
— Не знаю. Начебто ні. Бачиш, які мутні очі.
— Тоді як він дивиться прямо на тебе?
— Я звідки знаю? Швидше за все, орієнтується за запахом.
— То від тебе смердить?
— Назар.
— Мовчу.
Старий зробив ще кілька кроків.
— Ви хоча б знаєте, куди зайшли?
Я прибрав руку від кристала.
— Комори Повернення.
Зовнішній динамік відповів мовою Хралін.
Старий зупинився.
— Отже, хоча б читати ви вмієте.
Переклад передав інтонацію майже без змін.
У голосі старого не було ні страху, ні тривоги.
Лише легке невдоволення.
Наче він застав кількох молодих мисливців там, де їм не слід було бути.
— Тут зберігається не смерть, — продовжив він. — Смерть нічого не варта. Вона приходить до всіх.
Посох тихо торкнувся підлоги.
— Тут зберігається Слід.
Він повів рукою вздовж ніш.
— Зброя, з якою мисливець повертався. Те, що залишилося після його останнього Полювання. Те, що нагадує нащадкам, ким він був.
Назар тихо запитав у каналі:
— Що відбувається? Він проводить нам екскурсію?
— Схоже на те.
— А це нормально?
— Не нервуй. Усе йде за нашим планом.
— Чомусь я сумніваюся.
— Головне — вірити.
Старий повернув голову в наш бік.
— Ви багато відволікаєтеся.
Він не міг чути наших перемовин, однак я замовк.
Хралін трохи скривив морду.
Мабуть, це було щось на кшталт їхньої усмішки.
Ледь помітної.
Він точно знав, що перед ним не молоді мисливці Ар-Тхал.
І все одно продовжував цю гру.
— Деякі Сліди старші за родини, — сказав він. — Старші навіть за Кхар-Саал.
Його голова повернулася до ніші зі щитом.
— Сподіваюся, ви його не торкалися.
Я глянув на щит.
— Чому?
Старий затримався з відповіддю.
— Бо він може нашкодити вам.
— Як?
— По-різному.
Він підійшов ще трохи ближче.
— За весь час, відколи цей артефакт зберігається тут, його ніколи не переносили руками.
— Чого це?
— Він не терпить дотиків.
Я мовчки подивився на рукавицю екза.
Жодних опіків.
Жодного болю.
Навпаки.
Після контакту в грудях стало спокійніше, ніж за останні кілька днів.
Наче ядро нарешті трохи заспокоїлося.
Старий продовжив:
— Тих, хто намагався взяти його без захисту, відкидало.
— Дехто втрачав кінцівки. Один молодий дурень колись майже місяць не відчував руки після спроби доторкнутися. Відтоді навіть найбільші дурні навчилися слухати.
Хао глянув на мене.
— Він зараз про що? Про цю річ?
Він вказав рукою на щит.
— Так. Каже, що від дотику може руку відірвати.
— То коли мені відірве руку?
— Уже ж не відірвало.
Хао подивився на місце, де кілька секунд тому ми разом виколупували кристал ножем.
— Начебто ні.
Я ледве стримав усмішку.
Старий почув найменший рух і продовжив:
— Молодість — вада, яку лікує час.
Він підійшов до щита майже впритул.
Не торкнувся.
Лише простягнув руку й зупинив її за кілька сантиметрів від поверхні.
— Йому багато років.
Я перестав усміхатися.
— Настільки старий?
— Старший за більшість Слідів, які ти бачиш навколо.
Він опустив руку.
— Тоді ми ще не були тим народом, яким стали зараз.
Голос трохи змінився.
— Ми служили як раби.
Посох сильніше стиснувся в його пальцях.
— А раби рідко служать добровільно.
Назар із Хао не розуміли слів.
А я кілька секунд просто мовчав.
Старий продовжив:
— Господарі приходили без Сліду. Наші мисливці не могли відчути їх так, як відчували інших істот. Запах зникав. Тепло обманювало. Слід уривався там, де вони продовжували йти.
Він повернув голову до щита.
— Тому наші предки назвали їх Ехар-Ет.
Я повторив подумки.
«Ехар-Ет».
Каїр переклав не одразу.
«Безслідні. Це найближче позначення у твоїй мові».
— Ті, кого неможливо взяти на Слід, — продовжив старий.
Він повернувся до щита.
— Один із них носив це.
Кілька секунд у залі була лише тиша.
«Кристал», — тихо відмітив Каїр. — «Структура нагадує носії, які Тео свого часу отримали від Арк-Темун».
Я знову подивився на чорний кристал.
Старий продовжував дивитися сліпими очима кудись повз мене.
І чомусь досі не покликав нікого.