Розділ 11.

Минуло ще хвилин десять, а Назар усе ще виглядав живим.
Це вже вселяло певний оптимізм.
— Як себе почуваєш?
Він подивився на мене.
— Ти тепер кожні п’ять хвилин питатимеш?
— Поки не переконаюся, що ти не отруївся.
— Тоді краще давай це питання відкладемо до завтра.
Хао зібрав залишки їжі назад у пакунки.
Сині плоди залишили майже всі.
До них охочих більше не знайшлося.
— Шкода викидати, — сказав Назар.
— То бери.
— Я сказав «шкода», а не «хочу».
Я запакував усе назад у сумку.
Хтозна, коли наступного разу вдасться нормально поїсти.
Та й після місцевого ринку сухий пайок уже здавався особистою образою.
— Хароне, маршрут готовий?
— Так.
Я зайшов усередину екза, і він плавно закрився.
Системи одна за одною підхопили тіло.
Тиск.
Фіксація.
Короткий холод уздовж спини.
Світ знову повернувся через сенсори шолома.
На внутрішньому екрані з’явилася схема місцевості.
Після кількох годин без броні відчуття було майже дивним.
Наче я знову став собою.
Назар закріпив відремонтований корпус Харона на своєму екзокостюмі.
Зверху його прикрили хралінським плащем, який я приніс із собою.
Новий модуль трохи випирав збоку, але тримався надійно.
— Якщо ще якийсь звір вирішить мене з’їсти, нехай тепер б’є з іншого боку.
— Тут сам із ним домовляйся.
— Якщо я тягну цю штуку, то всі переговори маєте проводити ви.
Харон збільшив ділянку карти.
— Найкоротший безпечний маршрут проходить за гірським масивом.
— Через місто?
— Ні.
На схемі засвітилася тонка лінія.
Вона огинала край поселення й зникала під горою.
— Технічний тунель.
— Куди веде?
— Через внутрішню частину масиву до технічного сектора.
— Відстань?
— До входу приблизно два кілометри.
Хао вже надягав шолом.
— Рушаймо.
Я востаннє глянув на місце нашої вечері.
На прим’яту траву.
На широкий корінь.
На кілька крапель темного соусу, що залишилися на накидці.
Тепер знову в дорогу.
— Назар?
— Готовий.
— Хао?
— Так.
Я перевірив напрямок.
— Тоді рушили.
Дерева швидко залишилися позаду.
Гора попереду ставала дедалі більшою, поки не закрила собою майже весь горизонт.
Дорогою довелося вбити ще кількох представників місцевої фауни, які вирішили на нас напасти, але нічого видатного.
Вхід у технічний тунель Харон знайшов не одразу.
Він ховався між двома виступами штучної скелі й здалеку здавався звичайною темною тріщиною.
Координати вказували саме на це місце, але з першого погляду жодного входу тут не було.
Довелося облазити мало не кожен клаптик, поки ми розібралися, що до чого.
Біля нього не було ні охорони, ні транспорту.
Лише згодом ми знайшли приховану вузьку панель керування й хралінські символи на стіні.
Харон відкрив двері за кілька секунд.
За ними починався довгий темний коридор.
— Ходімо подивимося, що тут ще є цікавого.
Позаду залишилося штучне небо.
Попереду знову було нутро корабля.

Тунель виявився ширшим, ніж здавався ззовні.
Метрів п’ятнадцять завширшки й приблизно стільки ж заввишки.
Уздовж стін тягнулися товсті комунікації, а під стелею через рівні проміжки висіли невеликі світильники.
Під ногами йшла майже ідеально рівна темна поверхня.
— Схоже на сервісний маршрут для техніки, — сказав Назар.
— Саме так, — відповів Харон. — Частина магістралі використовується для обслуговування систем усередині гірського масиву.
— Тобто тут можуть їздити?
— Так.
Назар озирнувся назад.
— А можна було сказати це до того, як ми зайшли? Кращого шляху не знайшлося?
— Це оптимальний маршрут з урахуванням часу й ризику. З кожною хвилиною ймовірність вашого виявлення зростає.
— Починаєш мене дратувати.
— Я не маю такої функції.
Хао тихо хмикнув.
Ми пішли швидше.
Тунель майже не змінювався.
Лише іноді від основного проходу відходили вузькі технічні коридори, більшість із яких Харон одразу відкидав.
З усіх боків навколо був тільки метал.
На внутрішньому екрані мигнув значок зв’язку.
Потім ще раз.
— Сигнал просідає, — сказав Назар.
Майже одразу в каналі пролунав тріск.
— Ілля... Сірий.
Я зупинився.
— Слухаю.
Кілька секунд замість відповіді йшов лише шум.
— Далі... зона... зв’язок уже сиплеться.
— Чую тебе погано.
— Тому й передаю зараз.
Голос став чистішим лише на мить.
— Просуваємося далі.
— Що стосовно мети?
— Поки все за планом.
Ще одна коротка перешкода з’їла частину фрази.
— Далі, схоже, зв’язку не буде зовсім.
— Зрозумів.
— Якщо буде можливість, попередимо перед запуском.
Я глянув на Хао.
Той мовчки кивнув.
— Домовленість щодо доби в силі?
— Так.
Сірий відповів без паузи.
— Як тільки матимемо реальну можливість запустити каскад в енергетичному комплексі, по можливості чекаємо добу.
— Саме так.
— Якщо можливості чекати не буде — діємо за ситуацією.
— Згоден.
На кілька секунд канал знову заповнився тріском.
— Ілля.
— Я тут.
— Якщо пропадемо, це не означає, що ми не впоралися. Можливо, просто знадобиться більше часу.
— Дуже заспокоїв.
— Я старався.
Зв’язок почав рватися ще сильніше.
— Сірий.
— Так?
— Бережіть себе.
Короткий сміх.
— Спробуємо.
Щось клацнуло.
Канал спорожнів.
На екрані залишився лише слабкий значок останнього отриманого пакета.
— Тобто приблизно через двадцять чотири години ми можемо просто померти, бо вони виконають своє завдання? — уточнив Хао.
— Так і було задумано, ні?
— Я, звісно, уважно тебе слухав. Але все ж мав надію, що ми звідси виліземо.
— А хто сказав, що обов’язково помремо? На кораблі є евакуаційні системи й малі кораблі. Та й ми досі не знаємо, що саме станеться після запуску каскаду в енергетичному комплексі.
— Звучить набагато краще.
— До того ж Сірий ще навіть не дістався до потрібного вузла. Можливо, ми будемо першими, запустимо свій процес і встигнемо оголосити евакуацію нашим.
Хао кілька секунд мовчав.
— Тоді давайте рухатися швидше.
Тунель попереду тягнувся ще на кілька кілометрів.
І з кожним кроком корабель ставав дедалі тихішим.