Розділ 10.

Я ще кілька секунд стояв біля Кхаара й дивився вслід Храліну, який щойно врятував мене від дуже незручної розмови.
Натовп справді почав розходитись.
Хтось іще кидав погляди на тушу.
Хтось — на мене.
Але вимагати зняти маску більше ніхто не поспішав.
Я поправив накидку й рушив із площі.
Руку від пояса прибрав тільки тоді, коли ринок залишився позаду.
До технічного кварталу я дістався без пригод.
Продавець Сетх-Нар стояв там само.
Побачив мене.
Потім невелику купу жетонів у руці.
— Швидко.
— Я казав, що ненадовго.
Він дістав відкладений модуль.
— П’ятдесят вісім.
Я відрахував жетони й поклав на прилавок.
Хралін провів ними через невеликий сканер.
На поверхні кожного на мить спалахнула тонка смуга.
Після цього модуль опинився переді мною.
Я взяв його обома руками.
Важчий, ніж здавався.
— Поверненню не підлягає, — сказав продавець.
— Якщо він не запрацює, я все одно навряд чи повернуся.
Хралін кілька секунд дивився на мене.
Потім коротко клацнув зубами.
— Дивний ти.
— Краще на себе подивись.
Я притиснув модуль до боку під накидкою й вийшов.
Залишалося тридцять вісім жетонів.
Цілком пристойний результат для першого дня торгівлі на чужому кораблі.
Я пройшов повз перший ряд із їжею.
Запах смаженого м’яса вдарив майже одразу.
Зупинився.
На широкій металевій поверхні лежали темні смужки м’яса, вкриті блискучим соусом.
Поруч продавали плоскі майже чорні коржі.
Ще далі — невеликі прозорі кульки в густій червоній рідині.
На іншій стійці висіли грона синіх плодів розміром із кулак.
Я підійшов до найближчого продавця.
— Скільки?
Він назвав ціну.
За одну порцію — менше жетона.
Я подивився на весь ряд.
— А якщо різного?
Хралін підняв гребінь.
— Наскільки різного?
— Усього по трохи.
За кілька хвилин переді мною вже лежало більше їжі, ніж я планував.
Три порції темного м’яса.
Кілька чорних коржів.
Пакунок із прозорими кульками.
Два види коренеплодів.
Сині плоди.
Щось схоже на тонкі смужки сушених грибів.
І невелика ємність із густим темно-зеленим напоєм.
Усе разом коштувало чотири жетони й кілька дрібніших місцевих одиниць.
Я просто дав йому п’ять жетонів.
Проблема виникла, коли продавець просто склав усе переді мною.
Я подивився на продукти.
Потім на власні руки.
В одній уже був модуль.
Сумку я знайшов у сусідньому ряду.
Велику.
Щільну.
З широким ременем і кількома внутрішніми відділеннями.
Коштувала вона якісь дрібні мітки — майже дріб’язок.
Я просто віддав цілий жетон і не став чекати решту.
Модуль ліг на саме дно.
Їжу я розклав зверху.
Я озирнувся на ринок.
На зброю.
На трофеї.
На натовп Хралінів, які ходили між рядами й займалися своїми справами.
Тепер точно все.
Дорогою назад я вже не зупинявся.
Чим далі залишалося поселення, тим менше Хралінів траплялося назустріч.
Напруга поступово спадала.
За останніми будинками я дозволив собі трохи розслабитися.
Остаточно відпустило тільки тоді, коли дерева повністю закрили поселення.
Я зняв маску й капюшон.
Повітря одразу здалося прохолоднішим.
Я вдихнув на повні груди.
— Нарешті.
До місця, де чекали Назар із Хао, залишалося метрів двісті, коли Каїр відчув їх неподалік.
Першим із заростей вийшов Назар.
Погляд одразу впав на сумку.
Потім на мене.
Потім знову на сумку.
— Це що? Їхня запчастина така велика?
Я поставив сумку на землю.
— Не настільки. А це те, за чим ходив.
Назар відкрив верхній клапан.
Побачив пакунки з їжею.
Завмер.
— Ілля. Ти впевнений, що це все їстівне для нас? Ми з ними різних видів.
— Ви як хочете, а я дуже голодний. Незважаючи на те, що костюм постійно подавав поживні речовини.
Він витягнув один чорний корж.
— Ти ходив за запчастиною.
— Вона на дні.
Хао підійшов ближче й заглянув усередину.
— А це?
— Вечеря.
Назар повільно подивився на мене.
— Я навіть не знаю, радіти цьому чи ні. Ти постійно дивуєш. Ти розумієш, що далі такі витівки вже не матимуть ефекту несподіванки?
Хао забрав у нього корж.
— Я давно не дивуюсь і тобі не раджу. А почни краще з того, чи це можна їсти.
Я присів поруч.
— Давайте спочатку Харона полагодимо. А потім будемо проводити гастрономічні експерименти. У нас же є аптечки.
Хао оглянув корж.
— Потім їжа.
— Саме так.
Назар зітхнув.
— Добре.
Потім подивився на мене ще раз.
— Але історію про те, чому ти вирішив стати місцевим торговцем, ти нам усе одно розкажеш.
— Без питань. Там усе просто. Я не подумав про те, що нам потрібні місцеві гроші, щоб щось купити. А вбивати за запчастину здалося вже якоюсь дикістю.

Ремонт зайняв менше часу, ніж я очікував.
Назар зняв пошкоджену панель із корпусу Харона, а я дістав новий модуль із сумки.
Поруч він виглядав майже чужорідно.
Інша форма.
Інші кріплення.
Навіть роз'єми не збігалися.
— Точно підійде? — запитав Назар.
— Хароне?
— Так.
— Дуже переконливо, — пробурмотів він.
Пошкоджений комп'ютер по черзі підказував, які контакти потрібно зберегти, а які можна від'єднати.
Частину кріплень довелося зняти зі старого блока.
Ще два Назар підігнав вручну.
Хао весь цей час сидів поруч із сумкою.
— Ти охороняєш їжу?
— Так.
— Від кого?
Він подивився на Назара.
— Від себе.
— Як успіхи?
— Нормально.
Новий модуль нарешті став на місце.
Не ідеально.
Один край виступав трохи вище корпусу, а замість штатного фіксатора Назар затягнув його двома додатковими скобами.
— Виглядає жахливо.
— Головне, щоб працювало.
Я закрив панель.
— Хароне, запускайся.
Кілька секунд нічого не відбувалося.
Потім усередині корпусу один за одним засвітилися індикатори.
— Ініціалізація.
Голос звучав уже без попередніх затримок.
— Новий обчислювальний модуль визначено та інтегровано.
— Сумісність?
— Вісімдесят дев'ять відсотків.
— А загальна працездатність?
Пауза тривала недовго.
— Дев'яносто один відсоток від попередньої обчислювальної потужності.
Назар усміхнувся.
— Майже як новий.
— Це некоректне твердження.
— О, точно полагодили.
Я видихнув.
— Наше завдання ще в силі?
— Так.
— Тоді ідеально.
Хао вже відкривав сумку.
— Тепер їжа.
— Ти навіть не сумнівався?
— Ні.
Ми відійшли трохи глибше між деревами й сіли біля широкого кореня.
Мій екзокостюм залишили поруч.
Я поки не поспішав залазити назад.
Після кількох годин без нього тіло нарешті трохи звикло до місцевої гравітації.
Та й їсти в броні було б проблематично.
Назар розклав пакунки на шматку накидки.
— Отже, якщо хтось помре, хто пробує першим?
— Хароне, щось очевидно небезпечне бачиш?
— Без біохімічного аналізу гарантій надати не можу. За доступними даними негайної загрози не виявлено.
Хао вже відкусив чорний корж.
Назар подивився на нього.
— Добре. Питання знято.
Хао кілька разів пережував.
— Нормально.
— Дуже інформативно.
Я відламав шматок.
Корж був сухим лише зовні.
Всередині виявився м'яким і трохи солодкуватим.
Смак нагадував щось середнє між житнім хлібом і горіхами, хоча нічого подібного до зерна я в місцевих полях не бачив.
— Справді нормально.
Назар теж спробував.
— Оце я їсти можу.
Наступним було м'ясо.
Темне.
Майже чорне по краях.
Соус блищав на поверхні тонкою плівкою.
Я відкусив невеликий шматок.
Спочатку смак був майже звичайним.
Жирне м'ясо.
Трохи солонувате.
Потім язик обпекло.
— О.
Назар уже тягнувся до своєї порції.
— Що?
— Гостре.
— Наскільки?
— Спробуй, тобі сподобається.
Він спробував.
За кілька секунд мовчки потягнувся до темно-зеленого напою.
— Не пий одразу, — сказав я.
— Чому?
— Ми ще не знаємо, що це.
Він завмер із ємністю біля рота.
— Дуже вчасно.
Хао спокійно доїв шматок.
— Не настільки гостре.
— У тебе половина смакових рецепторів, схоже, відсутня, — сказав Назар.
— Не вигадуй. Мені просто подобається, як готує Ілля.
Прозорі кульки в червоній рідині виглядали найгірше.
Назар довго дивився на одну з них.
— Це точно їжа?
— Продавали біля їжі.
— Сильний аргумент.
Я взяв одну.
Оболонка луснула на зубах.
Всередині виявилася холодна густа маса з кисло-солодким смаком.
Я взяв другу.
— Оце хороше.
Назар недовірливо спробував.
Очі трохи розширилися.
— Чорт.
Хао теж узяв.
— Нормально.
— Тобі взагалі щось може сподобатися більше, ніж «нормально»?
— Так.
— Що?
— Гострий рамен. Тут я його не бачу.
Назар закотив очі.
Сині плоди пахли найкраще.
Солодко.
Майже як стиглі ягоди.
Я надкусив один.
І одразу пошкодував.
Гіркота вдарила так, що щелепу звело.
Назар розсміявся.
— Що трапилось? Щось із твоєї геніальної покупки виявилося гидотою?
Хао взяв плід у мене з руки й теж спробував.
Кілька секунд жував.
— Гіркий.
— Є таке.
Я відкрив темно-зелений напій.
Запах був трав'янистий, із чимось металевим.
Зробив маленький ковток.
Теплий.
Хоча ємність була холодною.
За кілька секунд по горлу розійшлося приємне тепло.
— Оце дивно.
Назар забрав посудину.
— Після синього фрукта я тобі вже не довіряю.
Він усе одно спробував.
— Непогано.
Хао взяв останнім.
— Нормально.
Ми з Назаром одночасно подивилися на нього.
— Що?
Я засміявся.
На кілька хвилин ми перестали бути групою диверсантів усередині корабля чужої цивілізації.
Просто троє людей сиділи під деревами, їли незнайому їжу й сперечалися, що з неї найкраще.
Навіть Харон мовчав.