Розділ 7.

Я ще кілька секунд дивився на небо.
Розумом чудово знав, що над головою знаходяться тисячі тонн металу, палуби, комунікації й ще невідомо, скільки рівнів Кхар-Саалу.
Очі з цим не погоджувалися.
Над нами повільно пливли хмари.
Та й небо було не зовсім небом.
Замість звичного блакитного воно віддавало тьмяною бірюзою, яка ближче до горизонту переходила в сіро-фіолетовий відтінок.
Десь далеко крізь хмари пробивалося розсіяне біле світло.
Сонця я не бачив.
Світло просто було.
Рівне, холодніше за земне й достатньо яскраве, щоб на землі лежали м’які нечіткі тіні.
— Красиво, — тихо сказав Назар.
— Дивно, — відповів Хао.
Я опустив погляд.
Те, що здалеку здавалося травою, складалося з тонких темно-зелених стебел із синюватим металевим відливом.
Їхні верхівки розходилися на три вузькі пелюстки й повільно поверталися слідом за джерелом світла.
Між ними росли низькі червонуваті кущі, вкриті дрібними майже чорними листками.
У кількох місцях із землі здіймалися товсті світлі стебла без листя, на кінцях яких висіли напівпрозорі мішки з чимось темним усередині.
— Хароне, це все з рідного світу Хралін?
— Частково. У секторі представлені біологічні види щонайменше з дев’яти різних екосистем. Частина була адаптована до спільного середовища протягом багатьох поколінь.
Я ще раз подивився на дивну рослину.
— То вони тут навіть не з однієї планети?
— Так.
Це хоча б трохи пояснювало побачене.
Рослинність виглядала так, наче хтось зібрав кілька світів і змусив їх рости поруч.
Попереду тягнулася рівнина.
Темна волога земля чергувалася з широкими смугами невисоких культур.
Одні були майже чорними й блищали на світлі.
Інші — жовтувато-сірими, схожими на довгі жорсткі пір’їни.
Ще далі поле відливало приглушеним фіолетовим.
Уздовж нього тягнулися канали з водою.
За полями починався ліс.
Дерева теж нагадували земні лише здалеку.
Стовбури були широкими, гладкими й майже білими, а крони складалися з довгих темних пластин, які повільно ворушилися навіть тоді, коли вітер стихав.
Ще далі над ними підіймалися чорні схили гір.
— Хароне, маршрут.
На візорі розгорнулася карта.
Точніше, спроба накласти карту корабля на те, що зараз більше нагадувало місцевість чужої планети.
— Найкоротший доступний шлях до наступної внутрішньої магістралі проходить через цей сектор.
— Відстань?
— Приблизно тридцять сім кілометрів.
Назар повернув голову.
— Тридцять сім?
— Так.
— Кілометрів?
— Так.
Він подивився вперед.
— Усередині корабля.
Хао рушив першим.
— Ми вже розібралися, що він великий.
— Дякую, Хао.
Назар поправив ремені модуля Харона за спиною.
— Без тебе я б не впорався з цією інформацією. Просто трохи не вкладається в голові.
Ми спустилися зі схилу.
Під ногами тихо хлюпнула вода.
Темні стебла доходили майже до колін екзокостюма й пружинили під броньованими ступнями.
Від наших кроків вони складали пелюстки, а за кілька секунд знову розкривалися.
Я йшов повільніше, ніж хотілося.
Не через втому.
Навколо було надто багато життя.
Каїр позначав рух дрібних істот у рослинності.
Одна завбільшки з долоню промайнула між стеблами на шести тонких лапах і миттєво змінила колір із бурого на темно-синій.
Трохи далі відчувалися й більші сигнали.
Десь праворуч, за невисоким пагорбом, рухалося щось масивне.
Ще кілька трималися біля води.
Над полями пролетіла зграя істот із чотирма вузькими крилами.
Вони не махали ними одночасно.
Рух ішов хвилею від передньої пари до задньої, і від цього політ здавався неправильним.
— Попереду господарська зона, — повідомив Харон. — Рослинні культури, водні резервуари, тваринницькі комплекси, поселення.
— Поселення? — перепитав Назар.
— Так.
Я зупинився.
На карті з’явилися нові позначки.
Їх було багато.
Десятки.
Потім сотні.
Вони просто тут жили.
Ми піднялися на наступний пагорб.
Звідси відкрилася нижня частина долини.
Там працювали машини.
Низькі широкі платформи рухалися між рядами темно-фіолетових рослин, зрізаючи верхні частини й одразу укладаючи їх у довгі контейнери.
Біля одного з каналів кілька Хралінів вантажили світлі клубки завбільшки з людську голову.
Ще далі повільно йшло стадо великих шестиногих тварин.
Вони були вкриті короткою сірою шерстю, а замість звичних рогів над головами здіймалися широкі кістяні пластини.
Поруч рухалися двоє Хралінів.
Без важкої броні.
Без бойових груп.
Звичайна робота.
Швидше за все, пастухи.
Нічого навколо не було звичайним для нас.
Але якщо не зважати на кольори, кількість ніг і чуже небо — вони просто вирощували їжу й доглядали худобу.
Назар теж зупинився.
— Це ж просто ферма?
— Частково, — відповів Харон. — Подібні зони забезпечують їжею окремі райони й групи населення корабля.
— У них на кораблі є ферми.
Хао подивився на стадо.
— Їсти щось треба всім.
— Ти сьогодні вирішив бути капітаном Очевидність?
— Хтось має.
Я посміхнувся й знову рушив.
«Розумні істоти мають неприємну властивість ставати складнішими, щойно бачиш їх не через приціл», — озвався Каїр.
«Мені й до цього вистачало складності».
Попереду між білими стовбурами вже виднілися перші будівлі.
Низькі, широкі, із темними дахами, що майже зливалися з навколишньою рослинністю.
Над однією з них підіймався тонкий стовп блідо-фіолетового диму.
Хтось просто жив тут.
Під небом, яке ніколи не бачило справжнього сонця.
Ми звернули ліворуч, обходячи поселення по краю поля.
Харон проклав маршрут так, щоб між нами й найближчими будівлями майже постійно залишався рельєф або смуга високих рослин.
Це не робило нас невидимими.
Лише давало шанс не привертати увагу.
Чим ближче ми підходили, тим більше деталей ставало видно.
Будинки Хралін були низькими й широкими.
Майже без виступаючих частин.
Темні стіни, пласкі дахи, вузькі вертикальні отвори замість звичних вікон.
Частина споруд була вбудована просто в схил.
Інші стояли окремо, з’єднані вузькими доріжками.
Між ними рухалися Храліни.
Десятки.
Хтось ніс контейнери.
Хтось працював біля невеликої машини, наполовину розібравши її корпус.
Біля одного з будинків двоє молодших Хралінів тягнули довгу зв’язку темних стебел.
Старший ішов поруч і час від часу щось їм показував.
— Родини? — тихо запитав я.
На візорі з’явилися кілька символів.
— Частина належить Кхар-Вей.
— А решта?
— За доступною інформацією та поміченими символами — Охр-Саал і кілька представників Сетх-Нар.
Назар глянув униз.
— Вони спокійно живуть разом?
— Родова належність не передбачає повної територіальної ізоляції. Подібні райони працюють на загальний достаток корабля.
— Тобто не п’ять держав за парканами.
— Ні.
Хао дивився на невелику групу біля дороги.
— А Ар-Тхал?
Харон зробив коротку паузу.
— У цьому регіоні їх переважна більшість.
Я вже майже повірив, що нам удасться пройти непоміченими й не доведеться тут когось убивати.
Ми пройшли ще кількасот метрів.
Зліва відкрився широкий канал.
Вода в ньому була майже чорною, але під світлом віддавала зеленим.
Уздовж берега росли товсті спіральні стебла.
На їхніх верхівках сиділи дрібні істоти з прозорими крилами.
Коли ми наблизилися, вся зграя піднялася одночасно.
Назар завмер.
— Оце зараз було дуже доречно.
— Не рухайся, — сказав я.
Попереду з-за пагорба з’явилися троє Хралінів.
Двоє дорослих.
Один значно нижчий.
Поруч ішла велика шестинога тварина з широкою кістяною мордою.