Розділ 3.

Земля віддалялася.
Спочатку ще можна було розрізнити клапті хмар, темні плями лісів і ледь помітну кривизну горизонту. Потім усе це почало зливатися в одну велику кулю, а навколо ставало дедалі більше чорного.
Розвідник набирав висоту майже безшумно. Жодної звичної вібрації двигунів, лише слабкий тиск у спину й цифри швидкості, які впевнено повзли вгору.
— Усім нормально? — запитав Назар по внутрішньому каналу.
Відповіді й короткі підтвердження статусу посипалися одна за одною.
Ніхто не передумав.
Перед очима з’явилася нова позначка.
Спочатку я вирішив, що Харон просто знайшов потрібну точку в навігації. Але цифри дистанції почали змінюватися, а сенсори вперто малювали попереду щось надто велике.
— Хароне?
Голос пролунав із блоку бортового комп’ютера, який ми закріпили в кабіні.
— Виявлено об’єкт, що відповідає навігаційній точці призначення. Ідентифікатор: Кхар-Саал.
Я вдивився вперед.
Нічого.
Лише чорний простір і розсип зірок.
Потім одна з темних ділянок здалася неправильною.
Зірки там просто зникали.
Ще кілька секунд — і перед нами почав проступати контур.
Не корабель.
Швидше шматок нічної скелі, який хтось відірвав від мертвої гори й залишив висіти посеред космосу.
Темний, ламаний, нерівний, без гладких бортів чи зрозумілих людському оку ліній. Подекуди поверхня здіймалася довгими гострими виступами, схожими то на ребра, то на шпилі, то на скам’янілі кігті. Між ними чорніли глибокі провали, а десь далеко всередині зрідка жевріли тьмяні помаранчеві вогні, наче під товщею каменю ще залишався жар.
Жодних великих ілюмінаторів. Жодних відкритих двигунів чи чогось такого, що одразу видавало б у ньому корабель.
Лише розмір.
Я зменшив масштаб проєкції.
Потім ще.
І ще.
Навіть після цього Кхар-Саал не поміщався повністю.

— Це воно? — запитав Назар.
— Схоже на те.
Хао мовчав кілька секунд.
— Нам точно туди? Великий.
— Дуже змістовне спостереження.
— Так нам туди?
Я ще раз подивився на темну громаду попереду.
— Нам туди.
«Ще не пізно зробити вигляд, що ми просто помилилися дорогою», — озвався Каїр.
«Ти ж сам казав, що після початку полювання часу немає».
«Я пропонував залишити планету. Зверни увагу на різницю між “відлетіти подалі” і “добровільно залізти їм усередину”».
На панелі спалахнув новий символ.
Харон одразу підсвітив його.
— Вхідний запит ідентифікації.
У кабіні стало тихіше.
Хоча ніхто й до цього особливо не розмовляв.
— Автоматичний? — запитав я.
— Перший рівень — так. Транспондер розвідника розпізнано й прийнято системою корабля.
Один із індикаторів змінив колір.
Ще мить — і разом із новим сигналом у кабіні пролунав голос.
Низький, гортанний. Хралінський.
Каїр майже миттєво наклав переклад.
— Розвідник сім’ї. Підтвердити стан.
Назар повернув голову до мене.
Я подивився на бортовий комп’ютер.
— Хароне?
— Можу відповісти голосом старшого наставника. Зразків достатньо.
Саар Кхет.
Навіть мертвий вирішив нам допомогти.
— Відповідай.
Минуло кілька секунд.
Потім із передавача пролунав голос Храліна.
Той самий, який я зовсім недавно чув на Землі.
— Повертаємося з полювання.
— Стан учня?
Харон відповів раніше, ніж я встиг запитати, що казати.
— Живий. Залишився на сліді.
У відповідь запала тиша.
Кхар-Саал повільно ріс перед нами, затуляючи все більшу частину зірок.
Я навіть помітив, що перестав дихати.
Нарешті диспетчер відповів:
— Прийнято, наставнику. Вас чекають.
На навігаційній проєкції спалахнув маршрут.
Тонка лінія вперлася просто в чорну поверхню Кхар-Саалу.
Назар видихнув.
— І все?
Я збільшив тягу.
Темна громада попереду почала рости ще швидше.
— Це тільки початок.
Кілька секунд ми мовчки дивилися вперед.
Десь там уже готувалися зустрічати свого наставника, який повернувся з полювання.
Шкода було їх розчаровувати.
— Нас справді чекають.

Маршрут вів майже по прямій.
Що ближче ми підлітали, то менше Кхар-Саал нагадував скелю. Темна поверхня розпадалася на тисячі окремих конструкцій: ребра, глибокі ніші, виступи, довгі смуги броні, між якими ховалися технічні прорізи. Деякі з них були настільки великими, що всередині легко помістився б Оплот.
І це була лише та частина корабля, яку я зараз бачив.
Навігаційна лінія змістилася праворуч, ведучи нас уздовж корпусу.
— Маршрут прийнято автоматичною системою, — повідомив Харон. — Кінцева точка за дев’ять кілометрів.
— Дев’ять кілометрів уздовж борту? — перепитав Назар.
— Так.
Хао тихо свиснув.
— Темна гора.
Ми з Назаром одночасно подивилися на нього.
— П’ятнадцять дурнів летять до неї. Тиша попереду.
— Це хокку? — запитав Назар.
— Майже.
Попереду один із чорних провалів почав змінюватися.
Спочатку я подумав, що просто неправильно оцінив відстань. Потім величезна ділянка корпусу розійшлася в боки, відкриваючи прямокутний отвір.
За ним було світло.
Не яскраве. Тьмяне, жовтувате, але після чорного космосу воно різало очі.
— Наш ангар, — сказав Харон.
Я повів розвідник до входу.
Отвір зростав.
Разом із ним ставало зрозуміло, що навіть наш п’ятдесятиметровий корабель на його фоні виглядав майже іграшковим.
Усередині виднілися посадкові платформи, кілька кораблів різного розміру, високі конструкції вздовж стін і десятки рухомих позначок, які система поступово почала визначати як живі цілі.
Храліни.
Вони ходили між кораблями, працювали біля платформ, рухали вантажі.
Між космосом і ангаром ледь помітно мерехтіла тонка площина.
— Силове поле, — повідомив Харон. — Атмосфера зберігається всередині.
— Пропустить?
— Цей корабель щойно отримав дозвіл на посадку.
Розвідник увійшов у поле.
По корпусу пройшла коротка вібрація.
На мить навколо спалахнуло блакитнувате сяйво, а потім зникло.
Ми були всередині.
Система відразу показала склад атмосфери, тиск і температуру.
Придатно.
Не те щоб я планував зараз знімати шолом.
Попереду вже світилася посадкова зона.
Кілька Хралінів повернули голови в наш бік.
Один підняв руку, показуючи напрямок.
Я ввімкнув бойовий режим і почав відмічати цілі попереду.
«Що ти задумав?» — запитав Каїр.
Погляд ковзнув по ангару.
Припаркований корабель ліворуч.
Ще два далі.
Великі конструкції під стелею.
Енергетичні лінії.
Техніка.
Храліни.
І майже повна відсутність готовності до бою.
Я почав скидати швидкість, ніби справді збирався сідати.
На панелі відкрив меню озброєння.
Торпеди.
Усі комірки були заряджені.
Посмішка сама полізла на обличчя.
— Хароне, зафіксуй відмічені цілі. Після запуску встигнемо вийти за силове поле?
— За поточної швидкості й траєкторії — так.
— Добре.
На проєкції одна за одною спалахнули червоні позначки.
Два кораблі.
Ангарна установка.
Вузол енергоживлення.
Ще одна конструкція біля дальньої стіни.
— Ілля? — Назар уже помітив, що я роблю.
— Усім приготуватися.
— До чого?
Я підтвердив захоплення цілей.
— До початку нашої операції.
Хао навіть не перепитав.
Назар устиг сказати лише:
— Бляха...
Я натиснув запуск.
«Будемо діяти непередбачувано».
Кілька секунд Каїр мовчав.
«Такому я тебе не навчав».
Корпус здригнувся.
Одна торпеда.
Друга.
Третя.
Потім інші майже одночасно вирвалися з пускових комірок і понеслися вперед.
Храліни внизу ще дивилися на корабель.
«Мені подобається».
Перші тільки почали реагувати.
Я вже дав повну тягу назад.
Розвідник рвонув до виходу.
Перша торпеда врізалася в припаркований корабель.
Спалах.
За нею друга.
Ангар зник у білому світлі.
Ми пройшли крізь силове поле в ту саму мить, коли позаду почало вибухати все інше.
У корму вдарили уламки. Розвідник різко смикнуло, але керування втрималося.
Я вирівняв його й повів убік від ангара.
На панелі один за одним спалахували сигнали тривоги.
Харон спокійно повідомив:
— Наш статус у системі змінено.
— Нас уже не чекають? — запитав Назар.
— Очевидно, зустріч не склалася.
Я почав розвертати розвідник назад до Кхар-Саалу.
Назар подивився на мене.
— Ти все це спланував?
— Звісно.
— Ми повертаємося на Землю?
Я вивів перед собою схему корпусу.
— Ні. Ми йдемо всередину.