Розділ 2.

Над головою хиталося сіре небо, перекреслене краєм зруйнованої будівлі. Десь поруч гули двигуни, хтось віддавав команди, метал дзенькав об метал, а груди боліли так, ніби мене туди кілька разів ударили молотом.
Спробував піднятися.
— О, — над ношами з’явилося обличчя Назара. — Живий.
— А що, були інші варіанти?
— Звісно ні. Але ти нас налякав.
Я спробував підняти голову.
Світ хитнувся, але одразу став на місце. Дивно. Після того як мене просто вимкнуло посеред бою, очікував хоча б нудоту, слабкість або щось ще настільки ж приємне.
«Організм стабільний», — озвався Каїр. «Але я б не радив робити з цього висновок, що все минуло.»
«Уже зробив.»
«Передбачувано.»
Назар дивився на мене.
Я сперся ліктями на ноші й усе-таки сів.
— Скільки я лежав?
— Недовго. Хвилин десять, може, трохи більше.
— Як обстановка?
Назар подивився кудись убік.
— Джмеля стабілізували. Штир не витягували, тільки зрізали конструкцію навколо й зафіксували. Тіню теж надали допомогу. Хао подряпали сильніше, ніж йому подобається визнавати, але жити буде. Пусті цілі. Ще троє екзобійців серйозно поранені — дві руки й стегно. Той, у кого ще в тунелях постраждало коліно, теж небоєздатний. Поранених готуємо до евакуації.
Я знайшов поглядом глайдер.
Біля відкритого борту метушилися люди. 
— Хралін?
Назар знову подивився на мене.
— Той, із яким ти бився, мертвий.
Я кілька секунд мовчав.
Останнє, що пам’ятав, — рух Саара, удар, біль і дивний спалах усередині грудей.
— Добре. Другий? Їх же двоє було.
— Утік.
Це подобалося значно менше.
— Впіймали?
— Ні. Пусті спробували взяти слід, але після всього, що тут сталося, я вирішив не розкидати людей по місту. Особливо коли ми досі не знаємо кількості противника.
Я спустив ноги з нош, закрив шолом і повільно підвівся.

Назар одразу підняв брову.
— Ти куди зібрався? Тепер без довідки від професора ніяких «я з вами».
— Що?
— Тебе везуть до Оплоту.
— Мене?
— Звісно.
Я вже збирався відповісти, коли поруч з’явився Сьомий.
Він мовчки передав мені пакет даних.
Перед очима з’явилося повідомлення:
«Корабель сім’ї прибув до світу».
У грудях неприємно стиснулося.
«Сім’ї? Що це означає, Каїре? Схоже, ти вчасно вирішив повернутися до мене.»
«Це їхній родовий корабель. Не в людському розумінні», — одразу відгукнувся Каїр. «І це доволі погана новина.»
Сьомий просто стояв поруч.
Наступний рядок з’явився майже одразу:
«Велике полювання починається».
Навколишній шум нікуди не зник.
Глайдер гудів. Люди переносили ящики. Хтось сперечався біля входу. Десь ударив об бетон шматок металу.
Але на кілька секунд я перестав усе це чути.
«Ти питав, що робити з Хралінами. Я вже назвав рішення. Нам необхідно залишити планету. Якщо Велике полювання офіційно оголошене, наступним етапом має бути висадка. Транспортні кораблі почнуть доставляти мисливців, обладнання й усе необхідне для створення гнізда на поверхні», — сказав Каїр.
«Це я зрозумів. Але й ти маєш мене розуміти: це дім. І ми його будемо захищати.»
«Сам винен. Треба було уважніше дивитися, що саме я тобі передаю. От ти говориш дурницю, а я згадую Тарна. Тепер ти офіційно його рідня.»
Я подивився на Сьомого, потім на Назара.
— Назаре, скажи, більше нічого незвичного не було?
Той відповів так буденно, ніби згадував про забутий ящик.
— Ще ми знайшли інопланетний корабель. Швидше за все, саме цієї раси.
Я зробив кілька кроків.
Ноги тримали нормально.
Навіть надто легко.
Назар закрив очі.
— Може, я тому й не казав тобі про нього, бо знав, що ти туди побіжиш?
— Де він?
Кілька секунд Назар просто дивився на мене.
Потім махнув рукою в бік дальньої частини бази.
— Ілля.
— Що?
— Глайдер в інший бік.
— У нас з’явилося дещо набагато цікавіше.
За зруйнованою стіною поступово з’явився темний корпус чужого корабля.
Невеликий.
Гострий.
Майже непомітний на тлі бетону й тіней.
І цілий.

Корабель стояв у старому складі між двома напівзруйнованими корпусами. Схоже, зайшов крізь величезний пролом у зруйнованому даху, сів усередині й одразу ввімкнув маскування.
Зблизька він здавався значно більшим, ніж спочатку. Метрів п’ятдесят завдовжки, широкий у центральній частині й майже плаский знизу. Жодних звичних крил чи відкритих двигунів. Темний матовий корпус поглинав світло, а окремі пластини настільки щільно прилягали одна до одної, що шви доводилося шукати.
Система маскування теж продовжувала працювати.
Вона приховувала частину корпусу від погляду, змінюючи те, що бачиш залежно від відстані й кута. Здалеку склад здавався майже порожнім. Лише коли підходив ближче, проступали темні контури корабля.
Біля відкритого люка стояв Третій. Побачивши нас, він відійшов убік.
Люк був розрахований на когось значно вищого за мене.
Всередині пахло чужим.
Не просто кров’ю чи металом. Якийсь різкий сухий запах змішувався з мастилом, пилом і чимось схожим на вологий камінь.
Прохід ішов трохи вгору.
Для Хралінів тут усе, напевно, було нормального розміру.
Для нас — просто незвично.
— Затишно, — пробурмотів Назар.
Я промовчав.
У передній частині вже працював Сьомий.
Працював — це, мабуть, було надто гучно сказано. Він сидів перед вигнутою панеллю, торкався окремих ділянок і час від часу завмирав, коли перед ним спалахували чужі символи.
Побачивши мене, повернув голову.
— Що вдалося?
Через секунду по закритому каналу прийшла відповідь:
— Частина систем працює. Енергоживлення стабільне. Рушійна установка без критичних пошкоджень. Навігація активна.
— Добре.
Сьомий переслав блок даних, який встиг отримати за час роботи тут.
На моєму візорі з’явилася схема маршруту.
Одна точка знаходилася тут.
Друга — недалеко від планети. Просто над нами.
Я підійшов ближче.
— Це родовий корабель. Вони вже тут і готують висадку для початку Великого полювання.
Сів у друге крісло.
Панель переді мною одразу ожила десятками незрозумілих символів.
Каїр почав виводити підказки просто поверх них. Перекладав окремі написи, підсвічував потрібні ділянки, показував послідовність дій. Він уже встиг навчити мене основ їхніх технологій, і певне уявлення про логіку цих систем я мав. Але працювати з незнайомим обладнанням чужою мовою все одно було надто складно.
Без Каїра я б навіть не знав, із чого почати.
А він, схоже, вирішив одночасно допомагати й переконувати мене не робити того, заради чого допомагає.
«Нагадати, що наші теперішні дії не мають особливого сенсу? Ця інформація не допоможе домовитися з Хралінами про мир. Я все ще пропоную завершити ремонт нашого корабля й залишити планету.»
«А якщо ми вирушимо до них на цьому кораблі? По суті, повернеться їхній розвідник. Одразу відкривати по нас вогонь не повинні. А там уже якось домовимося про мир.»
«Перше — можливо. Друге — категорично ні.»
Перед очима з’явився переклад ще одного блоку, і я повторив показану послідовність.
«Чому?»
«Тому що домовлятися із цими дикунами у вашому нинішньому становищі безглуздо. Вони вже визначили людей як здобич. Здобич не пропонує мисливцеві мир.»
«Відхиляєш пропозиції — тоді пропонуй щось.»
Каїр замовк лише на мить.
«Якщо ти все одно відмовляєшся тікати, нам потрібно визначити те, що хоча б теоретично можливо зробити й що справді здатне змінити ситуацію.»
«Оце вже конструктив.»
«Треба знайти вузол, через який можна впливати на загальне керування кораблем, або один із головних енергетичних чи рухових комплексів. В обох випадках ми потенційно можемо завдати критичних пошкоджень. Якщо отримаємо доступ до систем керування — спробуємо перехопити їх і відвести корабель від Землі. За можливості — спрямувати на зіткнення з іншим великим об’єктом. Якщо це буде неможливо, доведеться дістатися до критичного енергетичного або рухового вузла й пошкодити його настільки, щоб корабель більше не становив загрози.»
Я перестав працювати й подивився на точку над планетою.
«Тобто, за твоєю теорією, ми можемо їх знищити?»
«О, ти вже все перекрутив.»
Каїр витримав коротку паузу.
«Імовірність успішного виконання такого завдання, за моїми попередніми розрахунками, не перевищує двох відсотків. Має збігтися стільки сприятливих обставин, що я навіть не бачу сенсу перелічувати їх усі.»
Я посміхнувся.
«А ти казав, варіантів немає.»
«Це не варіант. Це самогубство з невеликою ймовірністю корисного результату.»
«Уже краще.»
«Корабель можуть навіть не пустити в ангар. Ми не знаємо внутрішніх кодів, порядку взаємодії, систем ідентифікації, структури самого родового корабля, кількості охорони й ще приблизно сотні речей, які зазвичай корисно знати до початку операції.»
«Ми вже дізналися, кому корабель належить і де вони знаходяться. Решту дізнаємося по ходу.»
«Вражає, як із доволі довгого переліку причин померти ти почув саме це.»
Я продовжив працювати з панеллю.
«Залишилося знайти охочих.»
«Я впевнений, охочих помирати поруч із тобою буде небагато. Можливо, хіба твій азійський товариш. Він із дивовижною постійністю погоджується на ідеї, висунуті тобою.»
Назар увесь цей час стояв поруч і дедалі підозріліше дивився на мої руки.
— Мені вже не подобається те, що ти робиш. Ти взагалі розумієш, як ця штука працює?
— Не зовсім.
— Чудово. А що ти тоді робиш?
— Розбираюся.
— І як успіхи?
Я повернувся до нього.
— У нас є спосіб дістатися до їхнього корабля. І в мене є ідея, яка може допомогти людям вижити.
Назар кілька секунд мовчав.
— Я навіть не хочу знати, що ти придумав.
«Якщо справді збираєшся це робити, знадобиться бортовий комп’ютер глайдера», — втрутився Каїр. «Без обчислювальних потужностей Тео навіть у разі доступу до центральної мережі шанс перехопити щось буде мізерним.»
Я подивився в бік виходу.
— Нам треба розібрати глайдер.
Назар кліпнув.
— Для чого?
— Бортовий комп’ютер потрібен мені. Після демонтажу глайдер уже не злетить, тому евакуацію повітрям скасовуємо. Викликай наземну колону.
— Ілля...
— І збирай усіх, хто вцілів і може воювати. Я все поясню разом.
Він дивився на мене вже без жодного натяку на жарти.
— Що саме ти задумав?
Я ще раз глянув на точку над планетою.
— Ми маємо не дати цьому полюванню початися. Якщо вони спустяться на Землю на своїх умовах, шансів у нас майже не залишиться.
Назар затримав погляд на мені ще кілька секунд.
Потім коротко кивнув.
— Збираю наших.
Вийшов із корабля слідом за Назаром.
Після напівтемряви всередині складу денне світло різонуло по очах. На подвір’ї вже стало помітно більше руху. Люди стягували знайдене спорядження, медики закінчували готувати поранених, хтось перевіряв приміщення, які ще зовсім недавно належали Загонщикам.
Назар уже говорив по зв’язку.
— Оплот, це Назар. Зв’яжіть із Саганом. Потрібна евакуаційна колона до наших координат. Транспорт під людей, поранених і майно. Охорону теж додавайте.
Він замовк, вислуховуючи відповідь.
— Так, база наша.
— Повітряну евакуацію скасовуємо, — продовжив Назар. — Глайдер залишається тут.
З іншого боку явно щось запитали.
Назар подивився на мене.
— Бо ми знайшли йому важливіше застосування.
Я зробив вигляд, що не почув.
— Колона коли буде?
Він вислухав відповідь.
— Добре. Нехай висуваються.
Зв’язок обірвався.
— Задоволений?
— Майже.
— Останнім часом ти мене лякаєш.
Крик пролунав від дальнього проходу.
— Рух!
Майже одночасно кілька бійців розвернулися в той бік.
Я теж.
З темного коридору між корпусами з’явилися п’ятеро людей. Брудні, у різній броні, зі зброєю в руках і набитими рюкзаками. Перший ішов спокійно, щось говорив тим, хто був позаду, поки не побачив двір.
Зупинився.
Решта мало не врізалися в нього.
Кілька секунд вони просто дивилися на нас.
На наших бійців.
На тіла біля стіни.
На людей Назара, які вже тримали їх на прицілі.
— Зброю на землю! — крикнув Назар.
Один із Загонщиків повільно опустив автомат.
Другий зробив те саме.
Ще один чомусь вирішив, що він швидший.
Рука сіпнулася вгору.
Третій опинився біля нього раніше, ніж той устиг щось зробити.
Удар.
Зброя дзенькнула об бетон.
Ще мить — і Загонщик уже лежав обличчям донизу, а Третій тримав йому руку за спиною.
Решта раптом стали значно розумнішими.
— На коліна, — наказав Назар.
Вони виконали.
Хтось із наших підійшов, забрав зброю й почав зв’язувати їм руки.
Один із полонених нарешті спромігся:
— Ви хто, бляха?
Назар подивився на нього.
— Нові власники підприємства. Рейдерське захоплення. А ви хто такі?
— Ми місцеві. Просто ходили в місто.
— Щось смачне принесли?
Я оглянув їх і набиті рюкзаки.
Назар одразу повернувся до головного.
— Ще групи є?
Ніхто не відповів.
— Думаю, ми це з’ясуємо, — сказав я. — Проведіть польовий допит. Треба знати, скільки їх ще гуляє містом.
Полонених відвели до інших.
Десь у місті ще залишалися патрулі. Люди виконували старі накази, поверталися сюди й навіть не знали, що за кілька годин їхній світ уже встиг змінитися.
— Наші збираються, — сказав Назар.
Біля складу вже стояло більше десятка людей.
Усі в повному спорядженні, тому система люб’язно підказувала, хто є хто.
Хао, Артем, Шелл і Льоша вже були тут.
Рану Хао під рукою обробили, але на броні залишався темний слід. Пусті стояли трохи осторонь. Решта виглядали по-різному: хтось майже цілий, у когось не вистачало пластини на плечі, у когось броня була подряпана й обгоріла.
Зате всі стояли.
Я зупинився перед ними.
Кілька секунд не знав, із чого почати.
Потім вирішив, що красивих слів усе одно немає.
— На орбіті знаходиться родовий корабель Хралінів. Вони оголосили Велике полювання на цей світ.
Ніхто не перебив.
— У нас є їхній розвідник. Він може відкрити нам дорогу до їхнього корабля.
Хтось тихо вилаявся.
— Я хочу використати його, щоб потрапити всередину.
Тепер реакція була помітнішою.
Кілька людей переглянулися.
Назар стояв збоку й мовчав.
— Що будемо робити там? — запитав Історик.
— Будемо розбиратися на місці.
Відповідь явно сподобалася не всім.
— Є шанс зупинити цей корабель.
— А повернутися вийде? — запитав Льоша.
Я подивився на нього.
— Це вже складніше питання.
Цього разу мовчання тривало довше.
— Нас можуть не пропустити навіть усередину. Можемо загинути ще на підльоті, навіть не діставшись місця призначення. Тому наказувати нікому не буду.
Погляд пройшовся по людях.
— Хто не хоче — залишається тут і прикриває евакуаційну колону. Жодних питань не буде.
Кілька секунд ніхто не рухався.
Потім двоє бійців переглянулися. Один повільно підняв руку.
— Я залишусь.
Другий кивнув.
— Я теж.
— Добре, — сказав я. — Тут роботи вистачить.
Назар подивився на решту.
— І якщо хтось вирішив, що тепер усі летять, одразу розчарую. Базу ми не кидаємо. Полонених треба охороняти, поранених — передати колоні, захоплене майно — вивезти. Із боєздатних ще п’ятеро залишаються тут за моїм наказом. Разом вас буде семеро.
Хтось невдоволено видихнув.
— Навіть не починайте, — продовжив Назар. — Двоє тримають периметр. Двоє — полонених. Решта супроводжують евакуацію й трофеї до Оплоту. Якщо сюди повернуться патрулі Загонщиків, мені не потрібен сюрприз у тилу. І місця в кораблі небагато. Раз уже частина добровільно погодилася на дурість, починаємо робити її хоча б організовано.
Я перевів погляд на екзокостюми.
— Усі, чиї екзи пошкоджені до втрати герметичності, теж залишаються тут.
Хао підняв руку.
— А якщо відновимо герметичність?
Десь усередині Каїр тихо озвався:
«Я ж казав. Маючи можливість уникнути смерті, він усе одно летить. Треба знову змінювати дозування його препаратів. Ознаки порушення когнітивних здібностей уже очевидні.»
Я ледь стримав усмішку.
— Тоді можна. Перевіряємо спорядження.
Люди одразу почали розходитися.
Тепер залишалося зрозуміти, скільки з нас насправді готові летіти.
І скільки вдасться запхати в один хралінський розвідник разом зі зброєю, боєкомплектом і шматком глайдера, без якого вся ця затія втрачала останні залишки сенсу.