1. Лише один згадає.

2013, рання осінь.

-Це він тобі порадив?

Чоловік на сидінні поряд з водієм подумки зітхнув, - робити цього помітно було не можна. Надія, що дружину заспокоїть їзда за кермом, - вона любила це заняття, - та присутність доньки, яка сиділа у дитячому кріслі позаду, - цього разу не справдилася.  А це означало, що без скандалу не обійтися. В принципі, нічого нового. От тільки, якщо це відбувається вдома, можна хоча б розійтися по різних кімнатах, хоча б під приводом, щоб дитина не бачила сварки. А з авто на ходу куди подітися? Тим більше, стримуватися дружина явно навіть не думала. Тільки виїхала на трасу, додала газу, та…

Окрім того, питання було поставлено таке, на яке не могло бути доброї відповіді. Він знав, що жінка у будь-якому випадку знайде, як вколоти найбільш боляче. Втім, це мало свої переваги. Принаймні, можна було сказати, що думаєш.

-А що, мені лише порадити щось можуть, зокрема, батько? В мене що, власної голови немає? Інша справа, що він мене розуміє, а тому підтримує. – Малося на увазі: на відміну від деяких.

У цій відповіді було багато чого такого, що може використати розлючена дружина, яка, до того ж, терпіти не могла ані свекра, ані, - будучи істотою суто міською, - його дачу. З якої, власне, вони й їхали, - донька, як завжди, просилася у будиночок до діда. Той теж був радий бачити онуку, тим більше, що скоро, ближче до зими, такі поїздки стануть неможливими, і дівчинці ще доведеться це пояснити. Їй, врешті-решт, п’яти років ще немає.

-Немає, якщо хочеш піти! – заявила дружина, на мить повернувши голову, щоб кинути на чоловіка гнівний погляд, але кермо міцно тримала обома руками, та  й погляд її одразу повернувся до дороги. Йому залишилося тільки дивитися на її профіль, на губи, з яких вилітали слова. – Про… - Вона осіклася, згадавши про дитину позаду: тій непотрібно було чути слово, яке вона ледь не вимовила. – Втратити все! До чого йшов стільки! Про що мріяв! Та, чорт забирай, ти можеш іти далі!

-Ти дуже цілеспрямована, - спробував віджартуватися чоловік. Не подіяло.

-Не те, що дехто!

Слід було визнати, що у дечому вона мала рацію. Тому залишалося лише зітхнути:

-Ну, буває так. Перегорів…

-Перегорів він! Я, коли Ганнуся народилася, вже з тієї роботи пішла! Щоб ти міг залишитися! А тепер що?! Ми обидва – біля розбитого корита?! А жити на що ти пропонуєш?

Саме це й турбувало її найбільше, це було зрозуміло. Чоловік знизав плечима.

-І на землі багато занять. Знайду, що робити. Аж до бізнесу власного. Є думки.

Іншого разу дружина почала б з’ясовувати, що саме він має на увазі. Але цього разу вже завелася. Переключити її увагу не вдалося, до того ж, бізнес для неї – поняття, пов’язане з ризиком. А ризикувати вона не любила.

-Бізнесмен знайшовся! Та з твоїм підходом – збанкрутуєш ти! І що нам тоді усім робити?

-Це замість того, щоб підтримувати мою впевненість у собі? – з іронією перепитав чоловік. – Хіба не цим повинна… Обережно! – раптом вигукнув він. Бо, за мить до цього перевівши погляд з обличчя дружини на дорогу, побачив, як білий фургон, що рухався на зустріч, намагається випередити інше авто, - старенький «Москвич», - асфальтованим узбіччям, але, - напевно, зачепивши колесом землю за межами заасфальтованої зони, - втрачає керування та у заносі летить просто на них.

Жінка за кермом теж побачила це, почала гальмувати, - але уникнути зіткнення було неможливо. Він ще встиг побачити яскравий логотип на білому боці фургона, перед тим, як його передня частина врізалася у лівий борт авто сім’ї, що за мить до того поверталася до міста, не маючи уявлення про свою долю.

2017 рік.

Адвокат зазвичай волів приймати клієнтів у своєму офісі, але тут був інший випадок. По-перше, ці люди займали таке становище, що це до них їздили, а не вони до когось. По-друге, у його офісі стіни скоріше матимуть вуха, ніж тут. В клієнтів – своя служба безпеки, яка, серед іншого, має зробити так, щоб прослуховуючи пристроїв не було. У його фірми таких можливостей немає, та, зазвичай, і потреб теж. Але не з цими клієнтами.

Почуття в нього були змішані. На чужій території завжди почуваєшся не так впевнено, а коли мова про таких людей… Вони залишаються чемними, звісно. Пропонують каву або чай, - адвокат віддавав перевагу останньому, й він тут був, дійсно, смачний. Цікавляться його думкою, за яку, власне, й платять. Але … спілкуючись із такими, відчуваєш себе «обслугою», а до такого він не звик. До того ж, приніс він погані звістки.

-Вони не хочуть ані про що чути, - сказав адвокат. – Ані про які суми.

-Чому? – спитав старший з клієнтів.

-Бо хочуть крові.  Це буває, я вам казав…

Він, дійсно, казав з самого початку. Але від цього не легше ані йому, ані клієнтам. Молодший з яких скривився:

-Самі допустили це, а тепер ще…

-Зараз це неважливо, - перервав старший.

-Як це неважливо? Це ж основне! Коли вони самі… А ти, тату, хочеш пропонувати їм гроші, тобто – визнати, що винуватий я!

-Ми можемо, звісно, «воювати», та, власне, це й робимо. І робитимемо далі, - сказав адвокат. – Але у таких справах…