У Лісі було сонячно. Але сонце — не те, що світить, а те, що... думає.
Десь так виглядало небо того ранку.
Сова сиділа на гілці й мовчала. Що вже було дивно. Ведмідь мовчав теж — а це було ще підозріліше.
Зайка поралася біля кошика з жолудями, але постійно поглядала в бік Совиної пенькової полички. Там лежала мапа.
І вона… рипіла.
— Тобі не здається, що вона щось хоче? — нарешті не витримав Ведмідь.
— Не їсти — точно, — відповіла Сова. — Вона щось відчуває.
— Хто — вона? — поцікавилась Зайка.
— Мапа.
— А чого вона рипить?
— Бо їй не подобається, як на неї дивляться.
— Угу… — буркнув Ведмідь. — Мені теж не подобається, як на мене іноді дивиться Кабан, але я ж не риплю… Хоч іноді міг би. Особливо, коли їм його грушу.
— Річ не в погляді, — спокійно пояснила Сова. — Вона щось відчула. Щось нове. Щось, чого тут раніше не було. І тепер — чухає рипом.
Марта тим часом сіла на стару лавку під дубом. Витягла блокнот. Погортала сторінки — і не знайшла жодної, яку б хотілось писати сьогодні.
— Щось не те. Або я не те. Або день не той, — пробурмотіла вона.
І тут почувся шурх — хтось поклав щось поруч. Це був Даня. Він мовчки поклав жолудь, на якому було намальовано… знак питання.
— Це тобі, — сказав. — Як заглушка. На випадок, якщо не знаєш, з чого почати.
— А звідки ти дізнався?
— Бо я сам не знаю, з чого почати.
У цей момент мапа знову рипнула. Голосно. Так, що аж сполохалась білка.
— Я бачила пляму на мапі! — зірвалась та. — І навіть занотувала її у свій журнал плям!
— У тебе є такий? – здивувався Даня.
— Тепер є. І в ньому ти — пляма номер два, якщо що.
— Що з цією мапою? — зітхнула Зайка.
— Треба поводитись, як справжні дослідники, — промовила Лисиця. — Піти, загубитись, знайтись і вигадати, що все було за планом.
Сова піднялась.
Повільно підійшла до пенька. Провела крилом по березовій мапі. І сказала:
— Хтось почав іще одну частину. Але не позначив її.
Мапа не злиться. Вона просто не вміє показати те, що ще не позначене. І тому — рипить. Як двері, які ще не відкрились.
— А ми знаємо, де це? — спитав Максимко.
— Поки — ні. Але рипіння не буває просто так. Це… запрошення. Або попередження.
— А як зрозуміти, яке саме? — злякалась Ася.
Сова глянула на всіх.
— Треба подивитись туди, куди мапа не хоче дивитись. І побачити — що вона ховає.
Усі підступили ближче.
Мапа була такою, як завжди… майже. Але в самому кутку, як і зазначила Білка — ніби щось блищало. Як сльоза. Як крапля. Як… калюжа?
— Що це? — прошепотала Марта.
— Білий простір, — відповіла Сова. — Непозначене місце.
— Там страшно? — спитав Влад.
Сова мовчки подивилась на мапу. І тоді… мапа знову рипнула.
— Я думаю, — сказала Софійка, — Мапа не знає, як туди вести. Бо туди ще ніхто не ходив.
І всі замовкли.
Бо це було не зовсім зрозуміло. Але дуже відчутно.
Мапа лежала мовчки. І тепер уже не рипіла.
Просто блищала в тому місці, де ніхто не знав, що має бути.
— То ми підемо? — запитав Даня.
— Якщо підемо — мапа тут не допоможе, — тихо сказала Сова. — Але, можливо, допоможемо одне одному.
— А це точно можна? — засумнівалась Ася.
— Якщо мапа мовчить — не обов’язково це пастка. Може, просто вона дає нам шанс вигадати щось самостійно.
— А раптом ми вигадуємо не туди? — перепитав Влад.
— То вийде нова пригода. А не помилка.