Розділ 4. Тіні Мортімер-холу. Частина 3.

Екіпаж Скотленд-Ярду наближався до Мортімер-холу. Крізь голе гілля дерев уже проглядався похмурий фасад маєтку. Беатріс дивилася у вікно, але замість сірого каменю стін раптом згадала задушливу кімнату при церкві в день свого весілля.

Вона пам'ятала вологі гарячі долоні Арчібальда, якими він стискав її пальці, і його прокурений шепіт: 

“Я все владнав. Банківські рахунки, акції, інвестиції - все переписано на тебе. Твоя сім'я врятована. Ти просто маєш бути моєю, Беатріс. Назавжди”.

Це не було освідченням в коханні. Таке світле слово не можна оскверняти настільки хворобливою одержимістю. Він скоріше вкотре доказав, що купив її, як дорогу річ, і навіть не приховував цього.

Беатріс тоді відчула лише глуху, нудотну відразу. Її власний батько лише заради покриття своїх карткових боргів без вагань віддав її цьому монстру. Вона стала просто розмінною монетою, красивим трофеєм у колекції старого розпусника, який вважав, що за золото можна купити навіть чужу душу. 

Беатріс ледь помітно кліпнула, проганяючи спогад. Арчібальда більше не було, але його гроші дійсно належали їй. І зараз цей факт був її єдиною зброєю.

Коли вони переступили поріг маєтку, у холі їх зустріли дворецький Картер та економка місіс Коллінз. Вони вклонилися, але ледь-ледь, рівно настільки, щоб це не виглядало відвертим бунтом.

– Місіс Мортімер, – стримано промовив Картер. – Ми не чекали на ваш приїзд.

Беатріс почала стягувати темні рукавички. 

– Накажіть розтопити камін у малій вітальні. Інспектор Вейн має поставити місіс Коллінз кілька питань щодо прибирання.

Картер перезирнувся з економкою. Він явно почувався ніяково. 

– Міледі... лорд Артур розпорядився нікого не пускати до віталень. Особливо сторонніх.

– Картере, я ж ясно висловився з цього приводу, чи не так?

З верхньої площадки сходів повільно спускався Артур. Він виглядав втомленим, під очима залягли тіні, але він з усіх сил намагався тримати поставу господаря дому. Він зупинився на останній сходинці, дивлячись на Беатріс із холодною ворожістю.

– Тобі вистачило нахабства прийти сюди після того, що ти влаштувала на похороні? – жорстким тоном запитав він, зневажливо перейшовши на формальний тон. – Забирайся, Беатріс. Це мій дім. Я не дозволю поліції нишпорити тут щоразу, коли тобі цього захочеться.

Беатріс передала зняті рукавички розгубленій покоївці і спокійно подивилася на брата свого чоловіка.

Як же він був схожий на Арчібальда зовні і як разюче відрізнявся від нього всередині. Артур завжди був лише блідою копією свого старшого брата - заздрісним, слабким, позбавленим тієї хижої хватки, яка робила покійного графа по-справжньому небезпечним. І зараз, несподівано отримавши омріяний титул, він намагався грати роль суворого володаря, але виглядав лише як вередлива дитина, що поцупила батьківську корону. Це видовище викликало в неї лише втому. 

– Ваш дім, Артуре. Ваш титул, – буденно погодилася вона. – Стіни і старі меблі справді переходять вам за правом майорату.

Артур злегка підняв підборіддя, але Беатріс не дала йому перебити себе.

– Але Арчібальд залишив усі свої особисті статки мені. Гроші, банківські рахунки, інвестиції. Усе це моє.

Артур насупився, було видно, як його впевненість дає тріщину. 

– Заповіт ще не читали.

– Зате його підписали. Раджу звернутись до родинного повіреного, щоб переконатись у правдивості моїх слів, – Беатріс зробила крок ближче, знизивши голос так, щоб кожне слово звучало чіткіше. – Ви отримали всього лише кам'яну коробку, Артуре. Але платити платню цим людям, закривати рахунки за вугілля і їжу поки що маю я. Тому не змушуйте нас влаштовувати поділ майна прямо зараз у холі, на очах у прислуги.

У холі повисла неприємна тиша. Картер і місіс Коллінз завмерли, їхні лиця набули ледь не крейдового кольору, а потім переглянулись між собою. Здається, те, що їхній новий Господар не має і пенні за душею, стало для них шокуючою новиною. 

Артур стиснув щелепи. Він розумів, що Беатріс, швидше за все, каже правду, і що влаштовувати сцену перед поліцейським слідчим буде для нього приниженням.

– Я поговорю з юристами, – сухо кинув він, намагаючись зберегти обличчя. – Але якщо слідство доведе твою провину, ти не отримаєш ні пенні.

Він розвернувся і швидко попрямував коридором до бібліотеки.

Беатріс навіть не провела його поглядом. Вона повернулася до слуг, які тепер дивилися на неї зовсім інакше.

Гроші. Зрештою, абсолютно все в цьому лицемірному світі зводилося до них. Лояльність цих людей не коштувала й ламаного гроша, вона купувалася і продавалася разом із маєтком. Беатріс відчула гіркий присмак тріумфу. Вона щиро зневажала їхню продажність, але розуміла, що саме вона зараз гарантує їй владу і безпеку. 

– Малу вітальню, Картере, – спокійно повторила вона. – Місіс Коллінз, за мною.

Економка нервово ковтнула і слухняно попрямувала за нею.

Теодор, який увесь цей час мовчки спостерігав за сценою біля дверей, пішов слідом. Порівнявшись із Беатріс, він тихо хмикнув: 

– Грубо, але дієво. Ви б непогано справлялися з допитами підозрюваних.

– Я просто нагадала їм, як працює реальний світ, містере Вейн, – не озираючись, відповіла вона. — А тепер давайте дізнаємося, хто чистив мій камін.

*** 

Мала вітальня була холодною, але розпалювати камін ніхто не став. Місіс Коллінз сиділа на краєчку крісла з прямою спиною, склавши руки на фартусі. Вона намагалася зберігати гідність, але присутність Теодора Вейна, який стояв, спершись плечем на камінну полицю, змушувала її помітно нервувати. Беатріс сиділа навпроти, мовчки спостерігаючи.

– Отже, місіс Коллінз, – спокійно почав Теодор, перегортаючи сторінку блокнота. — Ранок після весілля. Хто саме відповідав за прибирання покоїв графа і графині?

– Ніхто, інспекторе, – сухо відповіла економка. – Це був їхній перший ранок як подружжя. Я суворо наказала покоївкам не турбувати їхню світлість до десятої години, поки вони самі не подзвонять.